Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Ні.

— Я маю її вигнати.

Різко зав’язавши пояс халата, він розуміє, що вчинить:

— Я вб’ю її.

— Ні.

— Ця жовта сука твоя?

— Ні.

— Отже?

Інес хапає його, намагається не дати вийти з кімнати, але Херонімо відпихає її та виходить. У коридорі він зупиняється, щоб свистом прикликати четвірку своїх псів… Ну звісно, ось чому сука безнаказано виє, бо його чотирьох благородних псів замкнули сонних на внутрішньому подвір’ї під апельсиновим деревом. Вони прибігають до нього й починають танцювати.

— Спокійно… Спокійно… Ходімо…

Чорні пси коряться йому. Вони йдуть позаду нього, мов тіні, лапи напоготові, ікла заховані. Вазон із мальвами. Трохи далі — лук. Огорожа з лаврів, а потім плямка жорстви — а ось і сука виє під вікном, не знаючи, що він уже не в спальні, а між лаврів, готовий її покарати.

Витягнувши шию, вона вказує своїм гострим носом у самий центр неба і кладе край своєму виттю, яке є частиною цього царства зростання, скреготу, перетягання й розмноження. Балаканина безіменних створінь стає обтяжливою. Аж ось ворогиня чотирьох псів зачинає новий виск, спочатку слабенький і жалісний, але який згодом перетвориться на незрозуміле повідомлення, якщо він його не обірве. Херонімо вказує на суку. Він клацає пальцями і його пси зриваються, однієї миті достатньо, клубок слини, лап, крові й землі, одна хвилина, не більше, за яку мої четверо псів, немов тіні вовків, убивають її, обриваючи її діалог зі світилом-спільником.

***

Наступного дня ми з доном Херонімо вирушаємо до столиці. Я не мав часу, щоб прочесати парк у пошуках решток, які б усе підтвердили, маю зізнатися, мені ніколи не спадало на думку це зробити, — настільки впевненим я в цьому був, що попервах то була моя єдина дійсність.

Лише через кілька місяців по тому, коли стало відомо про щасливу вагітність Інес де Аскойтіа й ми повернулися на відпочинок сюди, в Ринконаду, я скорився спокусі розпитати садівників, які мали би прибирати жорству довкола лаврів. Жоден із них не пригадував ні решток, ні слідів боротьби чи крові, нічого, адже зрозуміло, що труп нічийної, голодної і бородавчастої псиці — це щось, що не завдають собі клопоту запам’ятовувати навіть найскромніші помічники садівника, не знаю, хазяйчику, може й було що, не пам’ятаю, як мені пам’ятати, чи жовта вона була, чи ні, хіба ми згадаємо, чи вона була пошматована й мертва, якщо ми навіть не пам’ятаємо, чи знаходили тіло якоїсь суки, крім того, минуло три місяці від тих подій, хазяїне, люди про таке забувають, у цьому великому парку збирається стільки сміття.

А якщо сука не здохла? Що як Інес не прийшла на побачення зі мною, коли сука її прикривала? У її животі росте Бой. Не залишилося жодних доказів того, що тієї ночі Херонімо покинув спальню, щоб Інес, використовуючи криваве алібі, яке принесла в жертву її няня, могла вислизнути й зустрітися зі мною. Можливо, жовта сука не померла, як у версії Мерседес Барросо, можливо, вона серед нас, жива й вільна, можливо, вона переслідувала мене, схованого в одежах чергової старої, аж сюди, не даючи вийти, щоб я спокутував те, що належить спокутувати, і сховав те, що належить сховати. Хіба ви не розумієте, матінко Беніто, що існує страхітлива ймовірність того, що тієї ночі Інес і Херонімо, як зазвичай, кохалися у спальні, щоб розслабитися після важкого дня, а тим часом усе найголовніше відбувалося на іншому плані?

Такі старі, як Пета Понсе, мають здібності вигинати і плутати час, вони його множать і ділять, події переломлюються в їхніх бородавчастих руках, як у найяскравішій призмі, вони ріжуть послідовний хід подій на шматки, які розставляють паралельно один до одного, вони вивертають ці шматки, закручують їх, створюючи структури, які допомагають їм втілювати в життя їхні наміри. Потрібно було, щоб Інес народила Херонімо сина. Вона мала народити його швидко, інакше б усе зруйнувалося. То була божевільна мить, у яку час спливає прямо перед початком катастрофи, яку може зупинити лише негайне втручання — пожертвувати ким-небудь і як-небудь, адже далі так було неможна (звідки їм узяти тоншу нитку, не існує прозорішого дерева й паперу), принизитися й ранити, заміняючи й крадучи, помста перемішана з коханням і щастям, сором зі славою, злоба з насолодою. Чи можливо дізнатися напевне, що то Пета Понсе влаштувала події тієї ночі, і як, і що вона влаштувала? Мабуть, жовта сука не вмерла. Мабуть, жодна частина моєї плоті не торкнулась Інес, але…

…Неймовірно, неймовірно, матінко Беніто, це мало статися, моя ностальгія й ностальгія мого батька будуть впокоєні, адже моя жадоба досягнула єдиного об’єкта, здатного наситити всіх Пеньялос, адже нарешті ми перестанемо бути просто свідками краси, а станемо її частиною. Вона прийшла з темряви. Я взяв її за руку, відвів до ліжка й оволодів, як я вже казав. За межами тиші, яка нас усамітнювала, гадаю, я чув виття жертви і те, як у куряві пилу шматували її чорні пси. А втім, тиша в кімнаті була настільки глибокою, що я сумніваюся, чи мені вдалося б щось почути, крім дихання моєї партнерки в ліжку. Я не чув стогону суки, бо Інес і Херонімо кохалися в спальні, усамітнені іншою тишею, відмінною від тієї, яка усамітнювала нас, але ж кого вона усамітнювала, кого, матінко Беніто, у цій пітьмі я, можливо, не подарував своє кохання Інес, але подарував іншій — Петі, Петі Понсе, яка замінила Інес, адже вона — це та пара, яка відповідає мені, Пета, зношена, стара, зіпсована, брудна, мій велетенський член проник у неї, насолоджувався її порочною плоттю, я стогнав від задоволення поруч із її бородавчастими руками, її закислими очима, випрошуючи поцілунок у її скоцюбленого від зморшок рота, у темряві тієї ночі лише очі дрозда бачили, що червива від наближення смерті піхва старої проковтнула мій чарівний новий член, мене впустила в себе ця зіпсована плоть.

У момент оргазму вона крикнула:

— Херонімо.

А я крикнув:

— Інес.

Ми з Петою залишилися осторонь насолоди. Я і вона, темне подружжя, зачали сина, якого не могло зачати подружжя світле. Це все влаштувала стара: рану в руку, очі свідків, які дивилися на нас у парку, виття суки, спільника-місяця, темряву тієї й іншої кімнати і навіть