Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— «Scusi?!» Я заліз у цей смердючий контейнер із головою, а ти мені кажеш «scusi»?!

Сержант Маковскі гиржав, наче кінь, який щойно скинув набридлого вершника.

Поки я вилазив зі смітника, мій гнів змінився на нестримний сміх: уявіть собі, як і про що треба було думати, щоб не пам’ятати, повз який саме смітник ти проходила. Заради справедливості зауважу, що через сорок футів за рогом, одразу коло виходу зі стоянки, стояв точно такий самий контейнер. І якщо йти з парковки, то саме він буде перший, а не той, що стоїть коло нашого корпусу.

Гаманець лежав одразу коло люка, між коробкою із-під пончиків і пакетом. Його ще не встигли завалити сміттям, що, зрештою, не дивно — минуло всього півгодини, тридцять хвилин. Але це були дуже насичені тридцять хвилин… Саме з таких хвилин — несподіваних, різних на запах — і складається наше життя.

* * *

Пам’ятайте одне просте правило: якщо не хочете постійно жити в напрузі, чекаючи, що станеться якась халепа, не мордуйтеся — створіть її самі.

Оскільки Франческа була сьогодні тиха, як миша, я вирішив узяти контроль над ситуацією у свої руки.

— Ragazza…

— Що?

— Як ти думаєш, кого тобі дадуть у напарники, якщо я звільнюся?

Щось гупнуло об підлогу, стілець із силою від’їхав і гахнув у стіну.

Переді мною стояла напарниця.

— Ти зібрався звільнятися?! — Франческа була, е-е-е… Чи то схвильована, чи то розлючена. Чи схвильована, розлючена й приголомшена одночасно.

— Та я не…

— Ти! Зібрався! Звільнятись?!!

Я селезінкою відчув, що ось вона, середа, і ось вона — халепа. А ще я відчув, що мене зараз битимуть.

— Та стривай…

— Ти… Ти! Ти! — напарниця затулила обличчя руками й вилетіла з кабінету.

— Господи! Стій! — я рвонув за дівчиною і налетів на професора Рассела, котрий прибіг на крики. Він завжди так: почує, що в нас весело, так одразу й прибігає.

— Звільнятися?! Ти звільняєшся?! А мене попередити? Що це все значить, Джорджіо?!

— Та ніхто нікуди не звільняється! Ніхто нікуди не йде! Я пожартував! І вза…

Професор подивився на мене так, що я осікся на півслові. Ліве око в нього смикнулось. Я позадкував.

— Що. Це. Все. Означає, — тихо повторив Рассел.

— Та нічого не сталося, усе гаразд! Ну пожартував я, ну невдало, ну довів напарницю до сліз, сорі, скузі, екск’юз мі, уучларай! — зачастив я.

— Та ви тут охрініли вкрай! — загорлав раптом мирний фізик. — Спочатку одна, потім другий! Ви, тля, не можете спокійно співіснувати? Що за херня тут діється?! Бійки, сварки, скандали, пальці в підшипниках, лазіння по смітниках, пожежі! Вам, тля, скільки років?! Я розумію, Франческа, але ти! Ти! ТИ! Я завжди думав, що ти тут єдиний при тямі! Чо за жарти такі?! — професор вийшов із кабінету і тряснув дверима так, що зі стіни зірвався календар.

Я сів у крісло. Було таке відчуття, що мені на голову впав мішок із бульбою. Я навіть землю, що витрусилася з цього мішка, на вухах відчув.

Відкрилися двері, і в кабінет просунулася голова старшого офіцера Баррела.

— Джорджіо, ти що, звільнятися надумав? — замість привітання сказала голова. — Ти, той, що витворяєш? Я на пенсію зібрався, а ти тут звільнятися надумав! Ти що?

— Та я не звільняюся! — простогнав я і прикрив очі. За кілька хвилин я втомився так, ніби півдня мішки з бульбою тягав. Так, саме ці, один із яких звалився на мою бідну голову.

— Хе-хе, жартівник хрінів, іди тепер, заспокоюй усіх! — голова щезла.

Я шукав Франческу всюди. На дзвінки вона не відповідала. На стоянці її не було. У альтанці, куди ми ходимо на перерви, також. Відкритих літаків у зоні прийому не було, з території бази вона не виходила. І навіть у тирі її не було. Залишилось одне-єдине місце, де могла сховатись ображена сицилійка.

Я обережно постукав у двері туалету на третьому поверсі.

— Іди на хрін! — пролунало у відповідь.

— Франческо…

— Іди в сраку!

— Ну перестань! Я прийшов попросити вибачення. Вибач, будь ласка, я пожартував!

— Ти не смішно жартуєш!

— Я знаю! Усе, виходь, будь ласка!

— Ні!

— Чому?!

— Тому що!

— Ну то й сиди там! — я почав потрохи закипати. — Нам працювати треба. Я йду працювати.

— Іди!

Чорніший за хмару я зайшов у командний центр. Там, біля моєї станції, стояв офіцер Баррел, схрестивши руки на грудях.

— Де Франческа?

— Не знаю, вона не корова, а я не ковбой, я її не пасу!

— Ти її до сліз довів! — докірливо пробурчав професор Рассел. — Жартівник.

— Я прошу пробачення за свій недолугий жарт! — крізь силу сказав я. — Пробачте!

— «Проба-ачте!» — перекривив мене професор. — Спочатку довів тут усіх до гарячки, а тепер…

Усі подивились на мене з осудом. І тут мене прорвало.

— Знаєте що?! Ніжні вони тут усі зібрались! Так, я пожартував! Невдало, згодний, але я попросив пробачення! І знаєте, що я вам скажу?! Мені не подобається ваша реакція! Я тут що, в рабстві?! Треба буде мені звільнитись — я звільнюсь! І… І взагалі, коли Франческа тут чудить, то всім усе ОК, а як я пожартував раз на рік, то прямо вже всіх повбивав! Ноу! Так не буде! Я попросив пробачення!

Штовхнувши ногою стілець, я покрокував на вихід, ледь не збивши з ніг очманілу від побаченого й почутого напарницю, яка нарешті вийшла з туалету й саме заходила в командний центр.

Якщо ви думаєте, що це кінець, то дуже помиляєтеся. З командного центру я так і не встиг вийти. Бо на порозі стояла начальниця відділу персоналу, Еліс.

— Андрію, зайдіть до мене, будь ласка, — металевим голосом сказала вона й пішла геть.

Я подумав, що вмру прямо тут і зараз.

— Джорджіо, ти не гарячкуй так… — раптом м’яко сказав професор. — Ну всі ми не так сприйняли, буває. Ти мені теж пробач, у мене просто нерви розхиталися. Знаєш, скільки зусиль мені коштувало підготувати вашу пару? Звісно, ніякого рабства в нас немає. Ми тільки раді будемо, якщо ти знайдеш кращу роботу!

— Я нікуди не йду. Це ви пробачте, — сказав я і вийшов.

Еліс сиділа в себе у кріслі й дивилася на мене поверх окулярів.

— Андрію, що у вас діється в колективі? — начальниця HR свердлила мене поглядом.

— Та нічого не діється… — я зітхнув. — Це моя провина, я невдало пожартував, і всі впали в нерви.

— Я в курсі, — сказала Еліс. — У вас дуже непростий колектив, Андрію. Я вас розумію. Але спробуйте зберігати у вашому підрозділі спокій і робочу атмосферу. Робота у вас тонка й нервова, вам не потрібні зайві стреси. Я поговорю з усіма. Я розумію, як вам тяжко.

Я ледь не розплакався прямо в кабінеті у начальниці. Людина, якої я побоювався з першого дня мого перебування на посаді, виявилася дуже чуйною і співчутливою. І одразу раптом захотілось розповісти Еліс про всі свої проблеми, страхи і побоювання, але я обмежився простим «дякую» і вийшов.

На виході я знову наткнувся на напарницю.

— Франческо, ти чого тут? — тихо спитав я.

— Та я тут… Раптом допомога була б потрібна… Тут Еліс… — ще тихіше сказала Франческа й густо почервоніла.

Ми зайшли в командний центр. Професор устав зі свого місця, підійшов до мене й поплескав мене по плечі.

— Живий?

— Угу…

— Це я у всьому винна… — знову заплакала Франческа. — Це я перша істерику влаштувала!

— Та перестань уже, cara mia…

— Це я на тебе накричав, вибач, — сказав професор.

Так ми стояли, обнімалися, просили одне