Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Вранці швидко одягаємося. Ми трішки проспали й тепер запізнювалися. Я в універ, Лук’ян - в аеропорт. Знаходимо кілька хвилин на сніданок та сідаємо за стіл. Я їм круасан з чаєм та нервово дивлюся на годинник. Якщо хочемо встигнути, то у нас залишилося лише десять хвилин до виходу. Чоловік витягує з гаманця банківську картку та кладе її на стіл:
— Це тобі. Купуй все, що потрібно та не обмежуй себе у витратах.
Шокована таким широким жестом, застигаю з чашкою в руках, яку так і не піднесла до рота. Ці дні все оплачував Лук’ян. Я лише одного разу купила продукти, щоб приготувати вечерю. Оскільки у кафе я вже не працюю, то мої доходи складалися тільки зі стипендії. Помітивши моє здивування, коханий лагідно бере мене за вільну руку:
— Аліно, ти моя кохана жінка. Дозволь подбати про тебе. Хочу, щоб ти мала все, що забажаєш. Про гроші не хвилюйся, я багато заробляю і можу забезпечити свою кохану. Сходи в магазин, купи одяг, взуття, косметику, чи інші речі. Я не дуже обізнаний у дівочих штучках. Єдине, я хочу, щоб ти придбала спокусливу білизну, яку я зніму з тебе, коли приїду.
Здивована почутим, кладу чашку на стіл. В уяві виникає картинка як Лук'ян торкається звабливої мереживної білизни та знімає її з мене. Тіло одразу відгукується, венами розноситься млість. Я не знаю як реагувати й підіймаю брови доверху:
— Зараз ти натякаєш, що я погано одягаюся?
— Ні, я натякаю, що тобі потрібні обновки. Мені подобається твій смак, тільки та червона сукня з камінцями тобі не личить, — Громовенко, ніби згадує щось, на мить всміхається і його обличчя знову набуває серйозного вигляду, — я не хочу, щоб за час моєї відсутності ти у чомусь відчувала потребу.
— Але я відчуватиму потребу. Потребу в тобі.
Лук'ян нахиляється та цілує мої вуста. Ніжно, повільно, трепетно. Почуваюся фарфоровою лялькою якій бояться заподіяти шкоду. Я насолоджуюся дотиками й намагаюся цю мить закарбувати у пам'яті. Коханий, бажаний, мій. Не знаю, як витримаю цю розлуку. Чоловік відхиляється. У його очах палають вогники щастя.
— Я не хочу їхати, не хочу залишати тебе.
— Головне повернися до мене і не пиши прощальних смс.
Болючий спогад серпом пройшовся серцем. Страх бути знову покинутою Лук'яном, ніде не подівся. Чоловік хитає головою:
— Не писатиму, чуєш? Я тебе ніколи не покину. Без тебе моє життя схоже на порожнечу. Ти надаєш йому сенсу та забарвлюєш в яскраві кольори. Я тебе кохаю, — стишує голос на останніх словах. Повертаю голову й губами майже торкаюся обличчя. Наче боюся що хтось почує, тихо шепочу:
— Я тебе теж кохаю.
Лук’ян обіймає мене сильніше та всміхається. Раптом смикається й, наче щось згадавши, дивиться на годинник. Різко підводиться на ноги:
— Ми запізнюємося. Сподіваюся заторів не буде. Тебе відвезе Сірий і забере теж. Якщо потрібно кудись поїхати, то одразу телефонуй йому.
— Я можу і сама добратися.
— Знаю, але прошу тебе не нехтувати безпекою. Особливо, поки мене не буде, — Громовенко одягає пальто, а я взуваю туфлі:
— Сірий і так стежить за мною, правда?
Чоловік на мить завмирає та нагадує неслухняного кота спійманого за шкідництвом. Своєю реакцією він тільки підтверджує мої слова. Лук’ян застібає ґудзики:
— Так. Він буде поруч поки я не повернуся. Владнаю справи і більше за тобою не стежитимуть. Обіцяю.
Лук’ян чмокає у ніс і я забуваю про обурення, яке тліє у грудях. Ми виходимо надвір. Сірий чекає у знайомому авто. Громовенко заточує мене у свої міцні обійми:
— Мені тебе не вистачатиме. Прошу, не роби дурниць, не ходи до Романа та не дозволяй своїй колишній свекрусі керувати собою.
– Не буду.
Коханий нахиляється та цілує мене. П’янить своїми дотиками, наповнює тіло теплом. Він відчиняє дверцята і я сідаю в авто. У очах Лук’яна закарбовується смуток:
— Я зателефоную. Бережи себе, — чоловік зачиняє двері та йде до свого автомобіля.
Я із сумом дивлюся йому вслід. Журба тисне на груди, а смуток огортає серце. Я надто сильно прив'язалася до Лук’яна. Почуття до нього прокинулися і тепер ще з більшою силою вирують у серці. День минає наче в тумані. Хоч коханий і телефонує, і пише повідомлення, але я все одно сумую за ним. Погане передчуття не залишає мене. Ввечері сиджу на кухні за ноутбуком та пишу магістерську роботу. Телефон озвався знайомою мелодією. Бачу на екрані ім’я Романа та кривлюся. Я цілий день ігнорувала його дзвінки, тільки один раз відповіла на повідомлення. Важко зітхаю та змушую себе відповісти. Одразу чую стурбований голос чоловіка:
— Аліно, з тобою все гаразд?