Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

— Які голосні слова, — скривився він. — Ві, не перетворюйте нашу п'єсу на сльозливу драму.

— Швидше вже у трагікомедію.

— Досить! — раптом вигукнув він. — Пожартували — і досить. А тепер слухайте уважно. Мені все одно, чи хочете ви цього весілля чи ні. Все одно, які у вас плани на особисте життя. Офіційний шлюб, дитина, зрідка спільні виходи в вищий світ для підтримки чуток про щасливу родину. Не заважайте мені, не пхайте свого гарного носика у політику. Це все, що мені треба. В іншому ми обидва будемо вільними як вітер.

  — Тобто я, як і раніше, ризикую знайти у вашому ліжку чергову шльондру на кшталт Марсели Вальс?

— Марсела хоч би чесна, не робить із себе ображену чесноту, — раптом відрізав Хорас, — і розуміє, де її місце.

— Простолюдинка. Куртизанка.

— Вона досягла того, що багатьом аристократкам не під силу. Вона розумна. Красива. Витончена. 

— Так і одружилися б із нею.

Марсела завмерла, забувши, як дихати. Те, яким тоном Хорас вимовив останню фразу, виправдовувало злощасний поцілунок. Ну, майже виправдовувало, адже залишався ще лист, написаний матері… Але раптом секретар щось наплутав, чи сам Хорас не довірив таємних планів паперу?

— Ви добре знаєте, що це неможливо. — Надія, що ледве затеплилася в грудях Марсели, згасла під безжальним поривом зимового вітру. — Ще раз повторюю: мій шлюб — питання не особистої пристрасті. І, якщо вже на те пішло, я запропонував би свою руку, ім'я і титул не вам чи Марселі, а зовсім іншій жінці. Неповторній та унікальній.

— Дайте вгадаю. Чи не про Грейс Колті ми говоримо?

— Ви напрочуд догадливі.

Біле мереживо перчаток лопнуло. Марсела здивовано перевела погляд на руки — по ажурній сітці потяглися стрілки плетіння, що розпускалося, а на ніжній шкірі залишилися сліди від нігтиків.

До демонів. Вона почула достатньо, щоб зрозуміти: тут їй більше не місце.

Двері безшумно зачинилися, зіпсовані перчатки полетіли в кошик для паперів, важко прошелестів поділ оксамитової спідниці. Марсела опустила вуаль ще нижче і рішуче попрямувала до виходу, ледь не збивши з ніг секретаря.

— Леді, а як же чай? — юнак насилу ухилився, балансуючи на одній нозі з срібною тацею у руках.

— Мені розхотілося. Занадто… солодко, — кинула леді Вальс байдуже. — І, Серже, не кажи лордові Гейбу, що я приходила.

***

Особняк Хораса Вів'єн залишила через півгодини у дуже поганому настрої. Розмова з нареченим перетворилася на справжню катастрофу, усвідомлення неминучості шлюбу впало на плечі майбутньої герцогині важким тягарем. Вона чесно використовувала все: умовляння, погрози, шантаж. Жигл болотяний! Хорас, здається, був готовий слизьку жабу проковтнути, щоб досягти свого.

— Леді Вів'єн, — гукнув її знайомий до нудоти голос. — Чи дозволите ви вкрасти у вас трохи часу?

На бруківці одразу навпроти воріт зупинився критий екіпаж. Одна з останніх моделей, на магічній тязі, з м'якими ресорами, просторими диванами і вбудованим освітленням салону. Кучер (хоча тут більше пасувало одне зі слів Грейс, принесене з іншого світу: водій), залишив своє місце попереду воза і люб'язно притримав дверцята, запрошуючи Вів'єн залізти всередину.

— Леді Марсела. Яка чудова і несподівана зустріч, — розмовляти з коханкою майбутнього чоловіка не хотілося зовсім, як і лізти в візок.

— Годі вам, навряд чи ви раді мене бачити. Але гадаю, нам є що обговорити.

— Справді? Розклад ночей, щоб не стикатися носа до носа під дверима спальні Хораса Гейба?

— А це справді потрібно?

— Ні, — раптово розвеселилася Ві. — Можу поступитися усіма.

— Кумедно, — спокійно промуркотіла Марсела. — А якщо я теж?

На обличчі Вів'єн позначилася спершу недовіра, а згодом — зацікавленість.

— Леді Вів'єн, прошу. Нам варто поговорити без свідків. І мені щиро незручно, що ви, уроджена герцогиня, чекаєте на вулиці, коли я, безродна куртизанка з дарованим титулом, відпочиваю з комфортом на м'яких подушках.

— Скільки самокритики, — недовірливо примружилася Вів'єн, але таки піднялася в екіпаж. Гнів вщух. Жінка навпроти раптово здалася їй стомленою та дуже засмученою. Он навіть очі під візерунчастою вуаллю виглядають підозріло почервонілими. Плакала, чи це просто невдалі відблиски від яскраво-червоної тканини сукні? — Хочете підкупити мене навмисною щирістю?

— Не боюся назвати речі своїми іменами, тільки й усього. Нам з вами нема чого й нема кого ділити, леді Вів'єн.

— Так впевнені у своїй перемозі?

— Так впевнена, що ми обидві у програші. Якщо тільки… Леді Вів'єн, я прошу всього про одну розмову. А потім самі вирішите, чи варта гра спалних свічок.

— Хочете запропонувати щось цікаве?

— Союз.

— Невже? Чому?

— Бо гордість є навіть у повій, — різко озвалася Марсела. — У мене немає майбутнього поряд з лордом Гейбом, настав час це визнати. І тепер залишатися ворогом вам — разюча недалекоглядність.

— Боїтеся, що, примірявши корону, я зітру вас на порох через помсту? За старою пам'яттю та про всяк випадок, як то кажуть.

— Не виключаю такої можливості, — підтвердила вона. — Я б стерла.

— Просто чарівний комплімент, — захопилася Вів'єн. — Віртуозно змішуєте лестощі з образами.

— Як я вже сказала, що не соромлюсь правди. І, якщо ми говоримо відверто, ось вам ще шматочок істини: я хочу принизити Хораса так, як він принизив мене. Хочу, щоб він став посміховиськом, щоб про його ганьбу співали пісні в кожному придорожньому трактирі. Ну, або добитися того, в чому він так категорично відмовив мені через власні амбіції: офіційного шлюбу. І ще невідомо, що для нього гірше.

— Ого! — Вів'єн задумливо оглянула співрозмовницю, мимоволі відзначаючи сумну складку біля губ, міцно зчеплені пальці, горду поставу, немов у мармурової статуї, а не в людини. — Що ж, я слухаю.

Марсела натиснула на кнопку на стіні, пролунав мелодійний передзвін — і віз рушив, м'яко перевалюючись дорогою, брукованою великим каменем.