Читати книгу - "Гра престолів"

— Капітан саме казав мені, що наша подорож добігає кінця,— мовила Кетлін.

Сер Родрик вичавив криву посмішку.

— Так швидко?

Без великих своїх білих бакенбардів він мав дивний вигляд: наче поменшав, здавався не таким затятим і на десять років старшим. Але на Губі, після того як він утретє безнадійно вимастив бакенбарди, перехилившись через поруччя й блюючи проти вітру, рішення віддатися на поталу голяру видавалося мудрим.

— Я вас залишу, обговорюйте свої справи,— мовив капітан Морео. Уклонившись, він пішов геть.

Галера ковзала по воді, як бабка; одностайно здіймалися й опускалися весла. Узявшись за поруччя, сер Родрик глянув на узбережжя, яке пропливало повз.

— Не надто доблесний захисник з мене був.

— Ми на місці, пане Родрику,— торкнулася його руки Кетлін,— і дісталися без пригод. Це найголовніше.

Негнучкими й неслухняними пальцями вона помацала під плащем. Кинджал і досі був у неї при боці. Вона виявила, що їй для заспокоєння потрібно час до часу торкатися його.

— А тепер нам слід розшукати королівського військового інструктора й молитися, що то надійна людина.

— Сер Арон Сантагар — людина марнолюбна, однак чесна,— хотів погладити сер Родрик свої бакенбарди, але вкотре виявив, що їх уже немає. На обличчі його зринуло збентеження.— Можливо, клинок виявиться йому знайомим, так... але, міледі, щойно ми ступимо на землю, ми дуже ризикуємо. А при дворі є люди, які можуть вас упізнати.

Кетлін стиснула губи.

— Мізинчик,— пробурмотіла вона. Перед нею постало обличчя — хлоп’яче, хоча він давно вже не хлопчик. Батько його помер кілька років тому, тож тепер він — лорд Бейліш, але й досі його називають Мізинчиком. Це прізвисько дав йому її брат Едмур сто років тому в Річкорині. Скромні володіння його родини були найменшими на Пальцях, та й сам він як на свій вік був худий і малий.

Сер Родрик прокашлявся.

— Колись лорд Бейліш... е-е-е...— не договорив він, шукаючи коректного слова.

Але Кетлін було не до реверансів.

— Він був батьковим годованцем. Ми разом виросли в Річкорині. Я ставилася до нього, як до брата, але його почуття до мене були... більш ніж братерські. Коли оголосили, що я стану дружиною Брандона Старка, Пітир вирішив домагатися моєї руки. Це було божевілля. Брандону було двадцять, а Пітиру заледве п’ятнадцять. Мені довелося молити Брандона дарувати Пітирові життя. Він його тільки одним рубцем нагородив. Після цього батько відіслав Мізинчика геть. Відтоді ми з ним не бачилися,— підняла вона обличчя до бризок води, так наче різкий вітер міг розвіяти спогади.— Коли Брандон загинув, він писав мені в Річкорин, але я спалила листа, не читаючи. Я знала, що замість брата мене візьме за дружину Нед.

Пальці сера Родрика знову потяглися до неіснуючих бакенбардів.

— Нині Мізинчик у малій раді.

— Завжди знала, що він досягне висот,— мовила Кетлін.— Уже хлопчиком він був розумний, от тільки є відмінність між розумом і мудрістю. Цікаво, що з ним зробили роки.

Високо вгорі зі снастей заспівав дозорець. Хитаючись, капітан Морео побіг через палубу, роздаючи команди, і на «Буремній танцівниці» навколо них усе завирувало, а в поле зору вплив Королівський Причал, який розрісся на трьох високих пагорбах.

Ще триста років тому, знала Кетлін, ці пагорби були зарослі пралісом, а на північному узбережжі Чорноводого Бурчака, де глибока й прудка річка впадала в море, мешкала жменька рибалок. Потім приплив з Драконстону Ейгон Завойовник. Саме тут його військо висадилося на берег, і саме тут на найвищому пагорбі він нашвидкуруч збудував з дерева й землі свій перший редут.

А зараз на березі, скільки сягало око, простерлося місто — особняки, і альтанки, і комори; цегляні сховища, і дерев’яні заїзди, і намети торгівців; таверни, і кладовища, і борделі — всі громадилися одне на одному. Навіть з такої віддалі Кетлін чула гамір рибного ринку. Поміж будинками прокладені були широкі дороги, обсаджені обабіч деревами, а на задвірках петляли криві вулички та провулки такі вузькі, що двоє людей могли розминутися тільки боком. Верхівка Вісеніїного пагорба була увінчана Великим септом Бейлора з сімома кришталевими вежами. На тому кінці міста на Рейнісиному пагорбі чорніли мури Драконячого Лігва: величезне склепіння лежало в руїнах, а бронзові двері були зачинені вже століття. Між ними пролягла вулиця Сестер, пряма як стріла. Вдалині височіли стрункі мури міста.

Вздовж води вишикувалися сотні причалів, а гавань мурашилася кораблями. Причалювали й відчалювали глибоководні рибацькі човни й річкові баркаси, через Чорноводий Бурчак туди-сюди плавали пороми, торгівельні галери розвантажували товари з Браавоса й Пентоса й Ліса. Кетлін запримітила пишно оздоблену баржу королеви, пришвартовану поряд з бокатим китобійним судном з Порт-Ібена, чий облавок був чорний від смоли, а вгору по річці у своїх доках, спустивши вітрила, відпочивала дюжина струнких золотих бойових кораблів, і вода хляпала об їхні страшні залізні тарани.

А згори, з самої верхівки високого Ейгонового пагорба, хмурилася Червона фортеця: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними укріпленнями, велетенський похмурий барбакан, склепінчасті переходи та криті мости, касарні й підземелля й комори, поцятковані бійницями потужні мури між вежами, і все з червонястого каменю. Розпочав будівництво Ейгон Завойовник, а закінчив його син Мейгор Лютий. Після завершення він звелів постинати голови всім мулярам, теслям і будівничим, які працювали тут. Тільки кров дракона знатиме всі таємниці дитинця, збудованого повелителями драконів, заприсягнувся Мейгор.

Але зараз над зубчастими стінами фортеці майоріли прапори золоті, а не чорні, і там, де колись дихав полум’ям триголовий дракон, тепер стояв дибала увінчаний короною олень дому Баратеонів.

З порту виходила лебідка з Літніх островів, на її високих щоглах надималися вітром велетенські білі вітрила. «Буремна танцівниця» проминула її, тримаючи чіткий курс на берег.

— Міледі,— мовив сер Родрик,— лежачи в ліжку, я все міркував, як нам ліпше вчинити далі. Вам не варто їхати в замок. Замість вас поїду я і привезу сера Арона, а ви перечекаєте в безпечному місці.

Кетлін довго дивилася на старого лицаря, а галера вже наближалася до пірсу. Морео щось викрикував валірійським суржиком вільних міст.

— Ви ризикуєте так само, як і я.

— Не думаю,— всміхнувся сер Родрик.— Нещодавно я