Читати книгу - "Майстер"

Генрі чекав, що його запитають, де болить і наскільки сильно, і вже приготувався відповісти, та лікар Річардсон нічого не запитував, а мовчки й методично обстежував його тіло уважними та чіпкими пальцями, мнучи та натискаючи. Зрештою, він підійшов до раковини, намочив руки, вимив їх із милом, а потім витер насухо рушником. Він віддав Генрі його одяг і схвально кивнув, коли той почав одягатися. Сам же виструнчився на повен зріст.

— Тут немає нічого такого, чого не вилікував би день добрячої фізичної роботи,— сказав він.— Зарядка. Рано вставати, багато гуляти. Цим не можна вилікувати більшості хвороб, але цьому юнакові такого лікування буде досить. Він — у чудовому стані, на нього чекає довге життя. Мені доведеться узяти з вас плату, сер, за цю добру новину. Із вашим сином усе гаразд, а я не роблю поспішних висновків. Моя думка базується на тридцятирічному досвіді спостережень.

Коли Генрі нахилився, щоб узяти свій піджак, лікар Річардсон міцно вхопив його за карк великим і вказівним пальцями, аж хлопцеве лице скривилося від болю і він спробував відкинути лікареву руку, та той лише сильніше стиснув пальці. Він мав сильні руки.

— Рано вставай, багато гуляй,— повторив він.— Іще багато років ніхто не дасть поради, кращої за цю. А тепер — додому.

І досі, навіть по стількох роках, Генрі думав, що ненавидить лікарів, і з величезним задоволенням у своїй «Вашингтонській площі»[38], описуючи звички одного з найнеприємніших представників цієї професії, лікаря Слоупера, він використав деякі найбільш огидні риси та вислови лікаря Річардсона. Він серйозно подумував, чи не спричинився той пам’ятний візит, сповнений грубості та приниження, до реального болю у спині, що його Генрі відчував і понині. Він часто мав запори й у цьому теж звинувачував лікаря Річардсона, тому тримався подалі від будь-яких лікарів, аби вони не наслали на нього якогось серйознішого захворювання.

КІЛЬКА РАЗІВ НА ДЕНЬ Генрі дивився на надіслані Вільямом світлини, що їх він залишив на столі в одній із нижніх кімнат Лемб-Хауса, і зі зростаючою цікавістю розглядав місце у Бостон-Коммон, на якому було встановлено монумент слави. Його ім’я теж могло б бути серед загиблих або скалічених і зараз би стало предметом гордості для брата й усіх, хто залишився жити.

Розвідуючи околиці Рая, радісно працюючи над новим романом і, чи не вперше в житті, відчуваючи себе вдома, Генрі часто замислювався над тим, що все могло скластися зовсім інакше. Думалося, що він геть не створений був для солдатської служби, але те саме можна сказати й про більшість його знайомих і просто юнаків його класу, котрі пішли на війну. Крокуючи брукованими вуличками свого нового містечка, Генрі міркував про те, що зовсім не мудрість утримала його від війська, а, радше щось дуже схоже на боягузтво, але зараз він був Богові за це майже вдячний. Хотілося, щоб ця радість була простою, та вона, як і всі інші відчуття, мала в собі елемент жалю та провини перед братом Вілкі, пам’ять про якого постійно живе в ньому і лише загострюється цими фотографіями.

Генрі пам’ятав, як тоді, у Бостоні, одягнув свій піджак і, коли батько розплатився з лікарем, вийшов із ним на вулицю. Їхня мовчазність протягом зворотного шляху мала вже інше забарвлення. Тепер батько поринув у меланхолійне самоспоглядання. Ні він, ні Генрі не знали, що сказати матері.

Коли вона зустріла їх на порозі ньюпортського дому, пригадував Генрі, їхні з батьком лиця були такими напруженими та стурбованими, що вона, як потім зізналася, подумала, ніби слід чекати найгіршого. У той момент їй здалося, що Генрі — смертельно хворий. А потім вона з полегкістю дізналася про позитивний прогноз лікаря, про те, що його болі у спині не є лише ознакою якоїсь більш небезпечної недуги.

— Відпочинь,— сказала вона синові.— Просто відпочинь. Кілька днів відпочинку — і ти оговтаєшся після цієї довгої подорожі.

Генрі пригадав, як тоді спостерігав за батьком, чекаючи, коли він скаже матері всю правду, та той, здавалося, має лише одну проблему — як звільнитися від пальта — і чекав, коли йому допоможуть. Та от пальто спокійно повисло на вішаку в передпокої, а батько взяв до рук книгу й засів за читання, з чого Генрі зробив висновок, що й у приватності нічної спальні батько не розкриє матері повного діагнозу. Але між батьком і Генрі не існувало ніякої змови, метою якої було б одурити матір. Тепер він вважав, що батько не сказав матері правди про відмінне здоров’я сина тому, що це було б явним спростуванням її суджень і означало б критику її поведінки. Але це також могло б наштовхнути на думку, що своєю неспроможністю та нездоров’ям Генрі прагнув здобути прихильність і симпатію, що, у свою чергу, негативно позначиться на синовій репутації в домі, де до хвороб ставилися вкрай серйозно. Хто, як не батько, розумів, що в таку гру краще не грати, щоб не виникло зайвих проблем?

Генрі подумав, що батькові потрібен час, аби обмізкувати суперечність між лікаревою рекомендацією: «Рано вставай, багато гуляй» і материним способом лікування. Він усвідомлював, що батькова пристрасть до змін може нагадати про себе в будь-який момент; знав, як швидко вона може зробитися неконтрольованою та нераціональною. Йому також було відомо, що ціле літо байдикування у власній кімнаті, за активного потурання матері та тітки, може призвести до того, що батько відкладе набік книгу й підніметься нагору з палаючими очима і виголосить, що з Генрі вже пора щось робити.

Він почав обережно розпитувати Вільяма про доцільність навчання в Гарварді, а потім іще проконсультувався зі своїм товаришем Сарджі Перрі, котрий збирався вступити до коледжу. Але Генрі уважно оминав посилання вголос на батькову непередбачуваність і її можливі результати. Натомість, він патетично говорив про те, що досить уже йому сидіти на шиї в батьків, на часі — замислитися про кар’єру. Вільям кивнув на знак згоди.

— Ти не думав про сутану? На тебе буде шалений попит, особливо, якщо вивчатимеш богослов’я у Гарварді, де догляд за хворими, умовляння та напучування вивчають із неабияким завзяттям.

Генрі дозволив братові