Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Природа Ігнісу була непримиренною і дикою. Ми мали пристосуватися до нових умов, адже кожен день ставав боротьбою за виживання. Гострі кристали на поверхні планети могли пробити навіть найміцніший барʼєр, а зловісні тіні, що рухалися вночі, нашіптували про ще більші небезпеки. Небо над нами часто забарвлювалося в криваво-червоний колір, що викликало відчуття безперервної тривоги.

Міхаель явно був незадоволений. Він нічого не казав мені особисто, але я часто чула, як він зривався на комусь із своїх слуг. Це невдоволення відображалося і у його поведінці. Він ходив похмурий. Очі майже завжди палали гнівом. М'язи були постійно напружені, готові до бою. Кожен його крок був наповнений стриманою агресією.

До того ж, тепер мене завжди супроводжувало щонайменше троє охоронців. Скрізь. Це жахливо. Хотілося хоча б подекуди побути однією, але такої можливості я не мала. Їхні постійні погляди, що стежили за кожним моїм кроком, пригнічували і змушували відчувати себе в пастці. Весь цей надмірний захист тиснув на мене. Я розуміла, що Міхаель робить це заради мого блага та блага нашої дочки, але час від часу мені хотілося кинути в його голову тарілку, аби він зрозумів, що я потребую хоч трохи свободи.

Можливо, йому не дуже приємно було читати мої думки, але що вдієш? Нерви вже не витримували! Він продовжував наполягати на цьому надмірному захисті. Його турбота та обережність стали для мене тягарем. Його надмірна опіка тільки погіршувала і без того складну ситуацію, в якій ми опинились.

Ще з невідомої мені причини у нього почали знову біліти крила і зовсім зник хвіст. Мабуть, щось трапилося з пеклом. Але я не впевнена, а питати про це у Міхаеля було якось соромно. Він завжди виглядав таким зосередженим і стурбованим, що мені важко було знайти в собі сили для таких розмов. Хоча його зміни турбували мене. Але я не знала, як про це з ним говорити. Можливо, це було пов'язано з якимись великими подіями, про які я не знала.

Як би там не було, але ми зрештою почали дуже активно готуватись до моїх пологів. Рахунок уже пішов на дні. Міхаель казав, що Меліса вже будь-якої миті може почати проситися назовні. Це мене лякало. Хоч я й мала уявлення про те, як зазвичай народжують, але все одно було страшно. Боялась, що впораюсь.

Моя душа наче розривалась між радістю очікування і страхом перед невідомим. Міхаель намагався мене заспокоїти, але я бачила, що і його охоплювала тривога. Він теж відчував тиск. Можливо, навіть більший, ніж я. 

Міхаель завжди був такий: чим гірше йшли справи, тим більше він закривався в собі. Мимоволі я згадувала, як він лежав поранений в пеклі і також мовчав. Проте тоді я хоча б знала, чим можу йому допомогти. Зараз же я ні в чому не була впевнена. Цей час став справжнім випробуванням для нас. Іноді я думала: чи будемо ми все ще разом через багато років? Чи я врешті решт залишусь сама із малою дитиною на руках?