Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Та просто вже вийди! — кричала Еліза, а я стояв і не міг поворухнутися.

Це був той самий довгоочікуваний день. Все почалося ще вранці. Вона розбудила мене з переляканими очима, бо відчула, ніби з неї щось тече. Її погляд був наповнений страхом і тривогою. Я миттєво вискочив на ноги, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Та раптом я зрозумів, що зовсім не готовий до її пологів. Моє тіло ніби паралізувало. Я стояв, як вкопаний, дивлячись на те, як змінювався вираз її обличчя, і не знав, що робити.

——— Та вийди вже і поклич когось! — знову крикнула Еліза, стискаючи з усією силою подушки.

Потім вона кинула в мене одну з подушок, щоб я почув її і хоч щось зробив. Подушка влучила мені прямо в обличчя, і це, здається, вивело мене з заціпеніння. Спіймавши подушку і подивившись на Елізу, я нарешті зібрався з думками. Клацнувши пальцями, я викликав янголів, які одразу ж почали з’являтися в кімнаті. Вони оточили Елізу, аби надати їй належну допомогу. Я ж стояв, мовчки спостерігаючи за тим, як вони працюють.

——— Володарю, — звернувся до мене один з янголів, — з вами все гаразд?

——— Так, — прохрипів я і направився у бік дверей.

Янголи метушилися навколо Елізи, немов були одним цілим. Їхні рухи були чіткими і злагодженими, наче вони діяли за одним невидимим планом. Кожен з них виконував свою роль з неймовірною точністю, без жодного зайвого руху. Їхні крила м’яко шелестіли, коли вони нахилялися над нею, підтримуючи та заспокоюючи її. Їхні руки були легкими і теплими. Вони знали, що потрібно робити, і виконували свої обов’язки з надзвичайною відданістю. Я ж відчував себе абсолютно безсилим. Спостерігаючи за їхньою роботою, я не міг знайти собі місця. Мене охоплювала тривога.

І, опинившись на вулиці, я хотів кричати від власного безсилля. Щоб я не робив останнім часом, все йшло не так, як я планував. Я почував себе слабким, ніби мене знову ув’язнили десь, з усіх боків оточуючи темрявою. Що ж я за Бог життя такий, якщо не зміг навіть підтримати кохану, коли вона найбільше потребувала допомоги? Відчай розривав мене зсередини. Кожен вдих був важким і болісним.

Ненавидячи себе, я кілька годин блукав по Ігнісу, виплескуючи свій гнів і розпач на все, що траплялося на моєму шляху. Кожен крок був наповнений люттю. Я знищував усе, що бачив: дерева, скелі, навіть невинних істот, які випадково опинилися на моєму шляху. Моя злість не знала меж, і я не міг зупинитися. Кожен удар, кожне знищене життя приносили мені тимчасове полегшення, але біль залишався. Він пронизував мене, змушуючи рухатися далі.

Зрештою до мене прилетів один з янголів. Його обличчя було спокійним і серйозним, але в очах я побачив проблиск радості.

——— Ви можете повернутися, володарю, — сказав він. — Вже все позаду.

Моє серце затріпотіло від радості і полегшення. Забувши про все на світі, я побіг щосили, навіть не подумавши, що можу літати. Кожен крок був сповненим надії. Я мчав до Елізи, мчав до нашої доньки, до нового життя, яке починалося для нас усіх. Здавалось, що кожен крок відмірював секунди до найважливішої зустрічі у моєму житті.

Коли я увійшов всередину, Еліза вже лежала в чистій сукні на чистій постелі. Вона була знесилена, трохи розпатлана, але її обличчя світилося радістю. Її очі, хоч і втомлені, блищали щастям, що нарешті все закінчилося. Вона посміхнулася мені, і ця посмішка була для мене, як сонячний промінь після довгих темних днів. Я не міг відвести очей від її обличчя, кожна риса якого випромінювала спокій і щастя. От би вона завжди так посміхалася…

Я перевів погляд і побачив дитяче ліжко. Воно стояло поруч з постіллю, оздоблене ніжними мереживами і м’якими подушками. Біля нього стояв янгол, тримаючи на руках пелюшки, з яких стирчала маленька голова. Вона була крихітною, з м'якими волосинками. Її оченята були закриті, а маленькі губки стискалися в невеличку усмішку. Я обережно підійшов ближче, відчуваючи, як моє серце б’ється все швидше, заповнюючи мене почуттям, яке важко описати словами.

——— Хочете потримати? — запитав янгол, простягаючи мені дитину.

Я простягнув руки на зустріч, але раптом переді мною з’явилася змія, що ніби вискочила звідкись з-під землі і стала між мною та янголом. Її очі блищали яскравим світлом, а тіло вигиналося в готовності до нападу. Луска на її шкірі переливалася всіма відтінками синього і зеленого, додаючи їй ще більше загрозливого вигляду.

——— Я нікому не дозволю ображати свою володарку, — прошипіла вона, дивлячись на мене.

——— Все гаразд, — відповіла Еліза. — Він її батько.

——— Батько володарки?

Змія почала уважно вдивлятися в моє обличчя. Її погляд був гострим і пронизливим. Очі змінювали колір від червоного до золотого, наче шукаючи підтвердження в моїй душі. 

——— Перепрошую, володарю, не впізнала вас відразу. Ви наче якось інакше виглядаєте… Пробачте…

Після цього змія зникла, розчинившись у повітрі. Я взяв Мелісу на руки. Вона була такою маленькою, що навіть не вірилося, що вона була жива. Проте це було так. Її шкіра була ніжною і теплою, а маленькі ручки стискалися в кулачки. Я пригорнув її до себе і відчув, як б’ється її маленьке серце. Це було справжнє диво, яке я тримав у своїх руках. Її дихання було легким і рівномірним, наповнюючи мене відчуттям спокою і радості.

Мені хотілося показати їй всі світи і сказати: «Це тепер все твоє!». Дивлячись на неї, я відчував, як в моєму серці зростає любов і відданість до цього маленького створіння, яке змогло змінити весь мій світ.

Тримаючи її на руках, я вийшов з Мелісою на вулицю, аби Еліза могла краще відпочити. Навколо нас відразу ж почали збиратися всі янголи і всі, хто тільки міг прийти. Вони з’являлися з усіх боків. Їхні крила тихо шелестіли, наче створюючи якусь мелодію. Були там і горгулі. Вони всі, немов єдиний організм, синхронно встали перед нами на коліна. Їхні погляди були спрямовані на Мелісу, виражаючи шану і відданість.

——— Володарю, — почув я, як хтось звернувся до мене, — чи дозволите ви присягнути у вірності вашій доньці та служити їй так само, як служимо вам?