Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Я відчував, як мене охоплює хвиля гордості і радості. Мелісу прийняли, і тепер у неї буде свій власний шлях.

——— Дозволяю, — посміхнувшись, сказав я.

Наступні кілька років пройшли дуже швидко. Меліса з кожним днем ставала все більш схожою на Елізу. Така ж вперта і нестримна. Її важко було переконати в чомусь або хоча б змусити посидіти на місці кілька хвилин. Вона постійно кудись намагалася бігти. Її наче переповнювала якась невичерпна енергія. Це приносило мені особливу радість. Її жвавість і жага до пізнання казали мені про те, що я нарешті знайшов сенс у своєму існуванні. Вона була непосидючою і завжди прагнула дізнатися щось нове. Кожен день був для неї новим відкриттям. Її дитячий сміх лунав у нашому домі, наповнюючи його щастям. Здавалося, що так буде завжди. Але все змінилося, коли їй виповнилося вісім.

Того дня я вирішив провести увесь день зі своїми любими жінками і повів їх пограти в поле. Поле розкинулося за нашими володіннями і було відносно безпечним місцем, де ми могли насолодитися красою природи. Зелена трава м'яко колихалася на вітрі, створюючи відчуття безмежного простору. Квіти різних відтінків розквітали під лагідним сонцем, а їхній аромат наповнював повітря. Вдалині виднілися гори, вкриті густими лісами. На горизонті мерехтіло блакитне небо, на якому час від часу з’являлися білі хмаринки. Лише кілька комах кровопийць насмілилися потурбувати нашу ідилію, але я їх знищив і начаклував нам невелике місце для кемпінгу. 

Так зʼявилися чисте простирадло, декілька подушок і корзина з напоями та закусками. Простирадло було настільки білим, що здавалося, ніби воно сяє під сонячними променями. Подушки були м'якими, наповненими пухом. Корзина ж була повністю забита соковитими фруктами, свіжими соками і різними смаколиками. Здавалося, ніби ми опинилися в раю. Ніщо не передбачало біди…

Меліса з Елізою збирали якісь трави і намагалися з них щось плести. Вони сиділи на траві, сміялися і жартували. Їхні руки працювали швидко і впевнено, створюючи вінки і браслети з квітів і трав. Меліса навчилася цьому від Елізи, і тепер вони разом вигадували нові візерунки і композиції. Їхні обличчя сяяли від щастя, і я не міг відвести очей від цієї картини.

Я сидів біля напоїв, насолоджуючись спокоєм і щастям цього моменту. Повітря було свіжим. Сонячне світло м'яко огортало нас, створюючи відчуття тепла і безпеки. Вітерець легенько гладив моє обличчя, а птахи щебетали в кронах дерев, створюючи неповторну мелодію природи. Але раптом я відчув чиюсь присутність. Аура не була дружньою. Вона була холодною і темною. Тож я почав шукати очима, кому вона могла б належати.

Віддалено, на одному з дерев, я помітив два силуети. Один із них я впізнав відразу. Це була Латерія, богиня смерті, з її довгим чорним волоссям і очима, які ніби світилися холодним вогнем. Вона стояла нерухомо. Її погляд був спрямований прямо на нас, і я відчув, як моє серце стислося від тривоги. Та все ж я перевів погляд на її супутника. Він здавався мені невідомим, і це лякало. Він стояв у тіні, але його очі сяяли зловісним світлом. Це був чоловік приблизно мого віку, з міцною статурою і зловісним поглядом, спрямованим прямо на нас. Його присутність була настільки зловісною, що я відчув, як по моєму хребту пробігли мурашки.

Я швидко встав на ноги, намагаючись оцінити ситуацію і знайти спосіб захистити свою родину. Моє серце билося швидше з кожною секундою. Я розумів, що ці двоє прийшли з недобрими намірами. 

Я глянув на Елізу, яка зупинилася в роботі і тепер дивилася на мене з тривогою. Її обличчя, ще кілька хвилин тому осяяне щастям, зараз було сповнене занепокоєнням. Я бачив, як її руки трохи тремтіли, коли вона тримала трави.

——— Ідіть в укриття! — наказав я їй, намагаючись зберігати спокій у голосі, хоча всередині мене все клекотіло, ніби вулкан, що готовий вибухнути.

——— Тато, що сталося? — запитала Меліса.

Вона дивилася на мене широко розкритими від здивування очима, чекаючи відповіді. Але я не знав, як їй все пояснити. Як передати весь жах, який я відчував у цей момент? Її наївність і беззахисність тільки додавали болю, відчуття неспроможності, відчуття власного безсилля…

Ненавидячи себе і стискаючи щосили кулаки, я перевів погляд на Елізу. Вона мовчки встала і взяла Мелісу за руку. В її погляді ніби була обіцянка, що вона зробить все можливе для захисту нашої доньки. Хоча я бачив, що вона намагалась приховати свій страх. Вона намагалась бути сильною, як завжди. 

Від розуміння цього серце ще більше стиснулося в кулак. Я відчував любов до неї, але водночас і неймовірний біль за те, що піддавав їх такій небезпеці. Мені варто було бути ще обережнішим…

Я підійшов до Елізи, обережно поцілував її в губи і майже прошепотів:

——— Я спробую їх затримати для вас. Ідіть так швидко, як тільки зможете.

——— Але ж, Міхаелю… 

——— Прошу, Елізо, зроби так, як я кажу. Ні про що не запитуй.

Вона не хотіла залишати мене одного, але розуміла, що це необхідно для безпеки Меліси. Тому не сказала більше ні слова. Взяла Мелісу за руку і почала йти в напрямку укриття.

Я дивився їм услід, відчуваючи, як у горлі стискався клубок. Але я знав, що мусив захистити їх, чого б це не коштувало.

——— Ти ж наздоженеш нас? — раптом зупинилась Еліза і подивилась на мене.

Її голос був сповнений сумнівів і надії водночас. Я спробував посміхнутися у відповідь, але вийшло не дуже щиро. Очі Елізи розширилися від жаху. Вона чудово зрозуміла мої наміри. Я збирався стояти до кінця, аби навіть близько не допустити до них тих, хто прийшов. 

Тіло Елізи знову затремтіло. На очах зʼявились сльози.

——— Ти не збираєшся йти до укриття, чи не так?

Я нічого не відповів. Тільки серце билося занадто швидко. Я відчував, як все стискалося всередині мене. Я мусив вже хоча б щось зробити. Але зміг тільки перевести погляд у бік дерева, де стояли Латерія і незнайомець.

Несподівано Еліза притиснулася до мене і поцілувала в шию.