Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Грегор крокував крилом Смарагдової Садиби, насвистуючи фривольну, гриву пісеньку, почуту колись у дитинстві. Настрій Архімага був вищий за гірську вершину, з котрої він, власне, нещодавно телепортувався. Бо, окрім вочевидь гарної ідеї щодо свого давнього плану, в Грегора був ще один привід радіти. Останнім часом його настрій постійно досягав якихось фантастичних показників, щойно видавалася можливість шокувати свого єдиного учня. Так, у цьому він не зізнавався навіть самому собі, але геоманта вкрай забавляли панічні метання, гидливі гримаси, базарна лайка, злякані прокляття, дівочі істерики та інші атрибути, якими щедро сипав представник вищого суспільства королівства, цвіт фріданської аристократії, нащадок давнього й шляхетного роду, Леон Д'Альбон.

Тим паче, як барону вже встиг доповісти всюдисущий Хісс, весь той час, що Грегор провів на Червоній горі, віконт не спав. Ні, він, звісно, майже дійшов до своїх покоїв з найшляхетнішим наміром відправитися у королівство сонних богів. Але тут порочна душа, загартована у студентських пиятиках, запропонувала найідеальніший спосіб зняти інформаційний стрес, з яким він сьогодні встиг стикнутися. Але самотужки надиратися до поросячого стану було, мабуть, не шляхетно. Тож, ідучи за покликом студентського алкогольного чуття, віконт Д’Альбон дійшов до сільської кузні, де заховалися дві такі ж само неприкаяні душі. А саме – коваль Торвальд та (хто б міг подумати!) нинішній староста села Прилісна, Гуго мисливець. Обидва кремезні чоловіки сьогодні усвідомили, що їх життя, та життя односельчан тепер доволі сильно зміняться. І що вичистити зуби після поїдання декількох темних криланів не так вже й легко.  Тож, стрес кинулися знімати усі втрьох. Тим паче, що до запропонованих шляхетному гостю трьох пляшок гномської горілки сам Леон додав ще дві пляшки червоного халіфатського з власної колекції. Ну і далі почалося зняття стресу, котре вилилося у вельми цікавий захід, як доповів Хісс. Але Грегору кортіло все-таки послухати усе це від безпосереднього учасника подій.

– Леоне! Вже півгодини, як співали півні, а ви все ще ніжитеся в ліжку?! Це не діло, підйом, Леоне!

Життєрадісним вихором увірвавшись у покої Вищого Магістра Блискавки, Архімаг помахом руки відчинив важкі віконниці, заливаючи кімнату ранковим сонцем.

– Всевишня Мати всього сущого залишила мене, не інакше. – Просипіли з-під ковдри голосом людини, яка ще три години тому виконувала весь репертуар моряків далекого плавання в компанії таких самих, альтернативно-тверезих особистостей.

– Про що ви, Леоне? Всевишня Мати є Любов і лише Любов. Вона перебуває з нами перманентно. – Навчально підняв пальця вгору Грегор Грейткіллс.

– Тоді як вона дозволила, щоб її великого шанувальника, старанного учня та щедрого інвестора до скарбниць її храмів будили після неповних трьох годин сну?!

Грегор попрямував до вікна, зібрав якісь ягоди з гілки, що простяглася просто в кімнату, кинув це все в гігантську чашку і залив водою з тутешнього глечика. Рідина почала кипіти прямо в чашці, розносячи дивовижний, ніжний і водночас бадьорий аромат по кімнаті.

– Повірте, у Всюдисущої та Всезнаючої сьогодні на вас особливі плани. Ну ж бо! Я вже навіть приготував ранковий відвар! Це додасть бадьорості навіть такому сонному мішку, як ви.

Аромат справді був дивовижним, і з-під ковдри раптом з'явився цікавий ніс віконта. Боячись злякати, Грегор із чашкою в руках почав повільно підбиратися до жертви.

– Повірте, це поставить вас на ноги, віконте. – Доброзичливо посміхнувся Архімаг.

– Що в чашці, наставнику? – Підозрілим тоном довідався повелитель Блискавки.

– Начисто особливий напій з ягід куща, що росте в оазисі Коа-Коа. Власне, я його так і назвав. Коакоа. Має тонізуючий, бадьорий ефект без будь-яких побічних дій і, як ви, гадаю, вже оцінили, вельми непогано пахне.

– Безперечно, аромат не позбавлений привабливості, – обережно погодився Леон, – труїти ж вашого змученого похміллям і недосипом учня у вас, гадаю, мотивів немає?

– Ну, якщо ви, разом із вашими товаришами по чарці, не розтоптали цієї ночі мої грядки з синьоочкою двомісячною…

Леон судомно почав згадувати події минулої ночі. Принаймні ті, які міг згадати. Найяскравішими подіями, що проступали навіть крізь підступний туман, створений трьома пляшками гномської горілки і трохи меншою кількістю вина, були, власне, ці грядки і місцевий коваль. У випадку з грядками – їх уже добре п'яний, але все ще трохи тямущій Вищий Магістр вирішив убезпечити від п'яного себе і своїх товаришів. І навісив на ділянку Іскристий Щит. Так п'яний маг-дослідник збагнув одразу дві речі. По-перше, навряд чи ще десь у світі рослини були захищені так само сильно. По-друге – сили потрібно по-п'яному все-таки розраховувати точніше, бо опік обличчя та спалені брови Гуго – старости, посланого для тестування міцності встановленого захисту, загоювалися потім цілу ніч.

Що ж стосувалося товаришів по чарці... На серйозній (після третьої пляшки всі вони серйозні) нараді було встановлено, що хмари, з їхнім неприємним дощиком, якісь надто зухвалі. Заважають культурно відпочивати шановним людям. І треба якось їх провчити. Так як Вищий Магістр, через своє безпосереднє відношення до стихії та шляхетне походження, не може бруднити руки об цих пухнастих гадів, було вирішено послати коваля Торвальда з його молотом. Бо, по-перше, в нього був серйозний молот. А по-друге, серед двох жителів Прилісної лише Торвальд зміг заново перетворитися на вовка. А це було критично важливим, бо для успішної вендети з хмарами всього лишень і треба було, що відправити «парламентера» на небеса. Звичайно ж, не фігурально, а у найпрямішому з усіх сенсів. Для цього діла знадобилося ще три тости та чотири спроби Леона створити тонкий спрямований смерч. У всіх чотирьох спробах кудлатого коваля дістатись небес грішна земля вигравала з розгромним рахунком. За підсумками, два сараї та дах будинку старости села потрібно буде лагодити. Але, як сказав сам Гуго: «Все одно рррремонт планував». А все це тому, що нахабний Торвальд, після чергового недольоту до хмар, завжди егоїстично жадав приземлятися не на бруківку, а «куди… ік… пом'якше».