Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Після четвертої спроби, вкотре гепнувшись з як мінімум тридцятиметрової висоти, перший в історії Ірісу летючий коваль заявив, що: «ну ці хмари до лісу, потім розберемося, хлопці. А то щось я втомився» – і покульгав додому спати. Без головного дипломата у хмаровому питанні, а також, за сумісництвом, без постачальника гномської горілки, веселощі якось відразу вщухли. І ще за годину решта теж розбрелися по хатах. І ось тут віконт повторно побачив ці так плекані Архімагом рослини. Все з ними було гаразд. Але пара підсмажених ворон доводила, що із жорсткістю захисту, ще й у населеному людьми (і малими дітьми) місці Вищий Магістр все ж таки переборщив. Вирішивши, що займеться правками щита завтра, чарівник згодував полеглих ворон трояндовим кущам, що росли на території маєтку і, під моторошні, але вже майже звичні звуки рослинного чавкання, пішов спати. З усього видно, клята двомісячна синьоочка цілком собі жива! Тепер, можна й відповісти на це питання вголос, для вчителя.

– Наскільки пам'ятаю, навіть захист на неї наклав! – Гордо сказав майстер Д’Альбон.

– Ага, а я сьогодні зранку наклав своїм трояндам дві невеликі купки обсмажених ворон. Ви від кого захист ставили? – Похитав головою Грегор, тицьнув до рук віконту чашку з відваром і відійшов до вікна. – Але, все-таки мені варто вам подякувати. Двомісячна синьоочка – це вкрай цінна рослина. Більше того, вона допоможе нам… поправити здоров'я всього цього села. Бо мої піддані не повинні нічого потребувати, ні від чого страждати і вже тим паче не мають самостійно відбудовувати будівлі, розбиті в ухналь п'яними летючими ковалями-вервольфами. Ми розуміємо один одного, учне мій?

– Звичайно, наставнику... – Згідно буркнув Леон Д'Альбон і зробив ковток відвару. – О Небеса! Що за чудовий смак. І воно справді бадьорить!

– О так, майстре Д’Альбон. Воно бадьорить. – Мило посміхнувся, відвертаючись від вікна, Архімаг Землі. – Забув додати. Наступного разу ви тепер поспите не раніше, ніж за сімдесят дві години.

– Що-о-о? – Ледве не подавився напоєм віконт. – Наставнику… Навіщо, побий вас Небеса?!

– О, я думаю, вони мене не поб’ють. Більше того, ще й подяку якось передадуть. – Посміхнувся Грейткілс. – Адже за цей час ми з вами зробимо купу добрих справ. Особисто ви допоможете відбудувати всі зруйновані в селі будівлі. Але це буде трохи пізніше, адже зараз – ми вирушаємо відбивати замок Хейзел.

– Хейзел?! Зараз? Але якого… – Хотів уже було повторити свій спіч віконт, але раптом згадав, що таки спілкується з учителем.

– Наставнику, – обережно почав Вищий Магістр Блискавки, – я нещодавно літав на розвідку до цього місця. Для повного розуміння картини того, що відбувається на ваших землях, так би мовити.

– Гмм, дійсно?.. Приємно, а Хісс ось про таке не додумався, треба буде вказати йому на це ... – Замислено простяг Архімаг.

– Саме так, я літав! – Продовжив Леон, трохи підбадьорений, що «дерев'яний слимак» Архімага, як називав про себе змія Леон, не встиг зробити цього першим. – І знаєте що? Я дуже ясно відчув там щонайменше шість (шість, бароне!) аур демонів. Точніше, виправлюсь – архідемонів! Звичайних демонів там близько сотні. Це дуже потужне угрупування! Чи вам не знати, що шестеро архідемонів – це сукупна міць двох Архімагів! Звідки у нас можливості ліквідації такого могутнього супротивника прямо зараз?! Більш того! За такої сили я зовсім не розумію, чому вони не намагаються розширити зону свого впливу, не захоплюють усю провінцію або навіть не оголошують війну королівству. Адже форпост для подібних дій у цих тварюк – просто чудесний.

– Варто визнати, віконте. Магії ви навчені непогано. – Злегка схилив голову Грегор, щоб потім єхидно продовжити. – На відміну від військової справи та географії. По-перше, давайте не забувати, у яких землях ми з вами перебуваємо. Наскільки знаю, раніше цих демонів було не шість, а тринадцять. Так, віконте, уявіть собі. І сім із цих тринадцяти, не знаючи, як і ви, ні географії, ні історії місцевості, в яку їм не пощастило зробити прорив, вирішили влаштувати експансію. Наскільки знаю, двоє вирушили на розвідку території у бік Тихого Лісу. Ще двоє вирішили прогулятися у бік Чорних Боліт. Ну і одна вища суккуба, якщо не зраджує пам'ять, почала шерстити по місцевих селах, намагаючись навести страх і жах. Вгадайте, мій любий учне, скільки з цих сімох повернулося назад? Підкажу: математики кажуть, що на правильну відповідь ділити не можна. – Саркастично посміхнувся геомант.

– Що?.. Сім архідемонів?.. Зникли безвісти?.. – Розгублено промимрив Леон Д'Альбон.

– Так, але, по-перше, демонів зникло набагато більше. Не думаєте ж ви, що архідемони вешталися тут самотужки, без челяді, власної гвардії та інших підлабузників? – Здавалося, Грегор вже відверто глузував з шоку учня. – А по-друге, зникла лише вища сукуба зі своїм загоном. А решта – дуже навіть знайшлися. У більш менш обгризеному вигляді біля узлісся Тихого Лісу. А також пара збожеволілих демонів, що прибігла з боку Чорних Боліт, доповіла, що їх командирів разом із левовою часткою загону зжерла якась невідома зелена гидота, що вийшла прямо з маленького виру на болотах.

– Стоп, – спробував ухопитися за нестиковку Вищий Магістр, – ви спочатку сказали про тринадцять демонів, семеро з яких зникли з тих чи інших причин. Зникла сукуба, і по два архідемони на Тихий ліс та Чорні Болота. У сумі – п'ять, а не сім. Щось не сходиться, бароне!

– О, ви маєте рацію, перепрошую. Я зовсім забув про тих двох бідолах, доля яких якраз і є відповіддю на ваше запитання про експансію інших провінцій. Бо ці два розумники висунулися за територію Грейткіллс. Просто через ту вузьку доріжку в лісі, яку ми з вами спостерігали після прибуття. Будьте такі ласкаві, можете нагадати мені, з чиїм графством межує моє баронство, віконте?