Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Інгрід висловлювала, що класична література, яку вчили в школі, була важлива і там є над чим подумати, вона наводила як приклад безліч творів. А потім цей нестерпний хлопець заткнув її двома назвами. Він попросив знайти сенс у стрибках під поїзд і в різанині бабусь. На це Інгрід нічого було відповісти, довелося погодитися, що таке не для школярів.

Перший час їхнє спілкування ґрунтувалося здебільшого на літературі та фільмах, потім пішли особисті теми, їхня дружба заходила все далі, і жартома вони почали надсилати одне одному світлини, при чому все більш відверті. Іноді Інгрід здавалося, що вона закохана в цього хлопця, за стільки років спілкування він почав розуміти її з півслова, завжди намагався відповідати одразу ж, і підтримував, перебуваючи далеко. Де конкретно, вона не знала. Знову ж таки, домовилися ніколи не питати й обох це влаштовувало.

Oransje: Все частіше хочеться втекти в рідні краї. З моєю соціофобією тут не вижити".

Rorik: Сподіваюся, там ловить інтернет і ти мене не кинеш. Школа ж начебто закінчилася, що сталося?

Інгрід задумалася. Вона так і не розповіла йому, що вже майже місяць у таборі. Він знав про неї все, бачив її голою, а про те, що батько з мачухою сплавили її в табір і звалили в Норвегію у справах, повідомити забула. Соромно зізнатися, але тут Інгрід писала йому набагато рідше, поверталася в кімнату ввечері, брала телефон і бачила десяток повідомлень від нього, на які не завжди залишалися сили відповісти. Вже пізно розповідати, вирішила замовчувати про своє перебування тут і далі.

Почулися крики з коридору, що були набагато гучніші за попередні. Директорка волала на всю горлянку, ледь шибки не тріскалися від її гарчання. Цікаво, що вона там побачила крім питущої молоді? Невже цілий ящик горілки, або Ярослава, який курить посеред кімнати?

Через кілька хвилин настала гробова тиша, хотілося вірити, що вони живі. Хоча після такої витівки вже ні в чому не можна бути впевненим.

Очі Інгрід почали заплющуватися, вона востаннє глянула на екран, де з'являлися повідомлення від друга, і занурилася в сон.

Rorik: Тут?

Rorik: Тобі там серце розбивають чи що?

Rorik: Чи ти своїх днокласниць за школою зустріла?

Rorik: Знову посеред переписки заснула... я звик.

Rorik: Гаразд, солодких псів...

***

О восьмій ранку Діана з Алісою ходили коридором і постукували в кожні двері, нагадуючи дітям, що час вставати. Більшість звикла до такого графіка, додатковий контроль їм був не потрібен, але завжди знаходилися особистості, що грали до ранку в телефонах, а потім на ходу засинали.

Далі за розкладом одягнутися, вмитися і йти на зарядку. На вулиці вже зібралися майже всі, очікували найповільніших. Діти вишикувалися по парах, двоє вожатих з хвостиками та в зелених краватках, поглядали на час.

З корпусу вийшла остання компанія хлопчаків, дивлячись на них вожаті розгубилися. Варто було б зберігати кам'яне обличчя, але коли позаду них почувся сміх Вадима, вони й самі не стрималися.

Враховуючи, що з дзеркалами в таборі проблема, хлопці не бачили свої обличчя, розмальовані фломастерами, і не розуміли, чому на них так витріщаються одногрупники. А вони всього лише роздивлялися напис "я - лох" в одного на лобі й зображення члена на щоці в іншого.

- Це що таке? - обурилася Діана.

Хлопці переглянулися і почали заливатися сміхом. Пояснювати нічого не довелося, вони й так уявляли, що в них на обличчях.

- Ви ж пастою заборонили, проте фломастерами можна, - відповів їм хлопчисько з написом "лох". - Вадим Юрійович дозволив.

- Ах Вадим Юрійович, - Діана різко обернулася.

- Та годі вам, весело ж, - він розвів руками та дістав телефон. Розвернувся і, попросивши хлопців посміхнутися, зробив фото. Проти ніхто не був, навпаки, навіть позувати стали. Особливо хлопчик із членом на щоці.

Зарядка пройшла непомітно, а от далі на вожатих чекало розчарування. Директорка викликала всіх до себе і з кожною хвилиною затримки обурювалася все більше.

- Ви зовсім уже за дітьми встежити не можете?! Та ви б бачили, що вони там влаштували! Горілку притягли в мій табір, божевілля якесь, - з рота Галини Андріївни виривався ультразвук. На кожне слово вона за звичкою розмахувала руками. Всю злість висловлювала в зайвій жестикуляції. Тільки сьогодні з рук вона не спромоглася випустити лінійку, що виглядало особливо комічно.

Вожаті слухали, опустивши голови, але в якийсь момент почали придивлятися до її дій і стало важко зберігати ту саму незворушність.

- Ну що ви мовчите? Зовсім сказати нічого?

- Що ви від нас хочете почути? - запитав Рік, ховаючи руки в кишені джинсів. Світле волосся зав'язане у хвостик, сорочка розстебнута, під нею футболка з Нірваною.