Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Ми розпізнаємо також вправляння у філософському способі життя в дискурсі медитації, який є своєрідним діалогом філософа наодинці з самим собою, який ми уже зустрічали вище. Діалог з самим собою часто використовується в усій Античності. Ми знаємо, наприклад, що Пірон дивував своїх співгромадян тим, що голосно говорив із самим собою[536], і що стоїку Клеанту закидали те саме. Мовчазна медитація могла практикуватися стоячи та нерухомо (це був спосіб Сократа) чи під час прогулянки, як про це говорить поет Горацій: «Може, блукаючи в лісі цілющім, снуєш собі думку, чим керуватись розумному й чесному, як йому жити?»[537] чи стоїк Епіктет: «Йди прогулюватись насамоті, розмовляй з самим собою»[538]. Медитація є частиною сукупності практик, які не обов’язково належать порядку дискурсу, але які завжди є свідченням особистої ангажованості філософа і є для нього засобом трансформувати себе самого та впливати на себе самого. Це духовні вправи, про які ми зараз будемо говорити.

Духовні вправи

Упродовж усього нашого дослідження ми зустрічали в усіх школах, навіть у скептиків, «вправи» (askesis, meletê), тобто добровільні та особисті практики, покликані здійснити трансформацію Я. Вони невід’ємні від філософського способу життя. Я хотів би тепер спробувати виокремити спільні тенденції, які можна виявити у практиках різних шкіл.

Передісторія

В історії думки ніколи не буває абсолютного початку. Відтак, можна припустити, що була якась передісторія духовних вправ у мислителів-досократиків та в архаїчній Греції. На жаль, усе те, що ми знаємо про досократиків, є надзвичайно фрагментарним, свідчення є надзвичайно пізніми, а фрагменти, які до нас збереглись, надто складно інтерпретувати, оскільки ми не завжди можемо з певністю осягнути сенс вживаних слів. Наприклад, Емпедокл наступним чином говорить про непересічного персонажа, яким, можливо, є Піфагор:

Поміж них жив чоловік неперевершеного знання, могутніший за будь-кого в усіх видах мудрості, який здобув надзвичайний скарб розумових сил. Бо коли він напружував усі свої розумові сили, то без зусилля бачив будь-яку з істот, навіть [те, що можна було бачити — П.А.] за десять чи двадцять людських поколінь[539].

Пов’язуючи помилково останні рядки з реінкарнаціями Піфагора, тут часто хотіли бачити натяк на вправи з пригадування, які він практикував[540] (і ми до цього ще повертатимемося), наразі варто лише наголосити, що це пригадування робиться «з напруженням усіх розумових сил». Первісно вжите тут слово prapides означає діафрагму, стиснення якої може зупинити дихання, а в переносному сенсі — розумові сили, розмірковування, думку. Так само як слово «серце» у французькій мові, воно має водночас фізіологічне та психологічне значення. Тому Ж.-П. Вернан слідом за Л. Жерне[541] вважав, що текст Емпедокла натякає на «духовну вправу» пригадування, яка полягала в «техніках контролю дихання за допомоги діафрагми, що давало змогу душі сконцентруватися з метою звільнення від тіла та подорожі за його межами»[542]. Але чи можна погодитися з тим, що слово prapides має фізіологічний сенс тоді, коли йдеться про зусилля пригадування, і тоді, коли двома рядками раніше воно позначало рефлексії та думки, а отже, здається, мало психологічний сенс? В іншому тексті Емпедокла:

Щасливий той, хто здобув велике багатство божественних думок (prapidôn), нещасний той, хто має про богів темну гадку[543] —

ми віднаходимо той самий «психологічний» сенс prapides, що підтверджується також опозицією цього терміна термінові, який означає «гадку». Відтак, у цьому контексті твердження про існування «технік контролю дихання» спирається, насправді, винятково на двозначність слова prapides; оскільки ніщо не доводить, що у цій фразі Емпедокла це слово означає діафрагму.

Я зовсім не хочу сказати, що у грецькій філософській традиції не могло існувати технік контролю дихання. Концепції душі як подиху[544] досить для того, щоб припустити їхнє існування. І, можливо, платонівську вправу, яка полягала у концентрації душі, зазвичай розпорошеної в різних частинах тіла[545], варто розглядати саме в цьому контексті. Не може не вражати також той факт, що в оповідях про смерть філософів часто говориться про тих, хто поклав край своєму життю, затримавши дихання, як, наприклад, у оповідях про смерть двох кініків — Діогена та Метродокла[546]; це дає підстави припускати, що практики такого роду згадувалися в біографічних традиціях. Однак, тут йдеться лише про приклад непевності і труднощів, які загрожують будь-яким реконструкціям і гіпотезам, що тлумачать тексти досократиків та грецької архаїки.

Ж.-П. Вернан[547] додає, що ці техніки контролю дихання слід розглядати в контексті «шаманістської» традиції. Шаманізм[548] є соціальним феноменом, фундаментально пов’язаним із мисливськими цивілізаціями; він залишився центральним соціальним феноменом лише в Сибіру та у Південній Америці, однак він зберігся в інших культурах та релігіях і змішався з ними у більш чи менш давні часи, відтак його залишки можна спостерігати у Скандинавії та Індонезії. Він зосереджений на постаті шамана — персонажа, який вміє за допомогою ритуальної дії ввійти в контакт зі світом духів тварин чи людей, живих чи мертвих, щоб забезпечити успіх у полюванні, у вирощуванні тварин чи в одужанні душ живих або ж мертвих. Після К. Мойлі[549] та Е. Р. Додса[550] у шаманізмі хотіли бачити витоки уявлень грецьких філософів про душу, про відокремлення душі та тіла, так само як витоки технік духовної концентрації, уявлень про подорожі душі поза тілом, а після М. Еліаде[551] — ще й витоки технік екстазу. Я, зі свого боку, надзвичайно стримано ставлюся до подібного роду пояснень з двох головних причин.

Передусім, навіть якщо прийняти цю шаманістську передісторію, все-таки духовні вправи, які нас цікавлять, більше не мають нічого спільного з шаманістськими ритуалами та відповідають, натомість, строгій потребі раціонального контролю, потребі, що виникає, як ми бачимо, у перших мислителів Греції, у софістів та Сократа. Порівняння у надто вузькому контексті загрожує спотворити наше уявлення про грецьку філософію.

По-друге, мені здається, що в істориків філософії склалось надто ідеалізоване та спіритуалістське уявлення про шаманізм, що дає їм змогу бачити шаманізм всюди. Чи можна, наприклад, серйозно говорити про Сократа те, що говорить А. Жолі:

Те, що Сократ був останнім шаманом та першим філософом, є відтепер загальноприйнятою антропологічною істиною[552].