Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

— Я, ваше превосходительство, не розумію, як можна таке робити, — сказав один молодий офіцер.

— Що? — сказав генерал, що мав звичай раз у раз вимовляти це запитальне слівце, коли розмовляв з обер-офіцером.

— Я казав, ваше превосходительство: як можна так чинити.

— Натурально… Ну, не випадає там, чи як, — дай знати принаймні або не запрошуй.

— Що ж, ваше превосходительство, нічого робити їдьмо назад! — сказав полковник.

— Певна річ, іншого способу нема. А втім, на коляску ми можемо глянути і без нього. Він, мабуть, її не взяв з собою. Гей, хто там, підійди, братіку, сюди!

— Чого зволите?

— Ти конюх?

— Конюх, ваше превосходительство.

— Покажи-но нам нову коляску, що недавно придбав твій пан.

— А ходіть, будьте ласкаві, до сарая!

— А, ви тут!.. — промовив вражений генерал.

Генерал рушив разом з офіцерами до сарая.

— От дозвольте, я її трохи викочу, тут темненько.

— Досить, досить, гаразд!

Генерал та офіцери обійшли навкруг коляски; старанно оглянули колеса та ресори.

— Ну, нічого нема особливого, — сказав генерал, — коляска як коляска.

— Зовсім непоказна, — сказав полковник, — нічогісінько нема в ній доброго.

— Мені здається, ваше превосходительство, що вона зовсім не варта чотирьох тисяч, — сказав один з молодих офіцерів.

— Що?

— Я кажу, ваше превосходительство, що мені здається, вона не варта чотирьох тисяч.

— Яких там чотирьох тисяч! вона й двох не варта. Просто нічого тут нема. Хіба всередині є щось незвичайне… Будь ласка, одстебни-но, хлопче, хвартух…

І перед очима в офіцерів постав Чертокуцький, що сидів у халаті, чудернацьки зігнувшися.

— А, ви тут!.. — промовив вражений генерал.

По тім слові генерал мерщій причинив дверці, закрив знову Чертокуцького хвартухом і поїхав разом з панами офіцерами.

Переклад М. Рильського

Записки божевільного*

Жовтня 3.

Сьогоднішнього дня трапилася надзвичайна пригода. Я встав уранці досить пізно, і коли Мавра принесла мені почищені чоботи, я спитав, котра година. Почувши, що вже давно вибило десяту, я поспішив скоріше одягтися. Правду кажучи, я б зовсім не пішов до департаменту, знаючи заздалегідь, як кисло скривиться наш начальник відділу. Він давно вже мені каже: «Що це в тебе, братіку, в голові завжди розгардіяш такий? Ти часом бігаєш, мов очманілий, справу іноді так переплутаєш, що й сам сатана не розбере, в титулі поставиш маленьку літеру, не виставиш ні числа, ні номера». Проклята чапля! він, певне, заздрить, що я сиджу в директорському кабінеті та направляю пера для його превосходительства[122]. Одно слово, я не пішов би до департаменту, коли б не мав надії побачитись із скарбником та якраз, може, випросити в того жида хоч що-небудь із платні наперед. От іще створіння! Щоб він тобі видав коли за місяць наперед гроші — Боже ти мій Господи, та скоріше Страшний суд настане! Проси, хоч лусни, хоч у якій будь скруті — не дасть чортяка сивий. А на квартирі власна куховарка б’є його по щоках. Про це весь світ знає. Я не розумію, що за користь служити в департаменті. Ніякісіньких ресурсів. От у губернському правлінні, гражданських та казенних палатах зовсім інша річ: там, дивись, приткнувся котрийсь у самім куточку та й пописує. Фрачина на ньому паскудний, пика така, що плюнути хочеться, а глянь-но ти, яку він дачу наймає! Фарфорової золоченої чашки і не неси до нього: «Це, — каже, — лікарський подарунок»; а йому давай пару рисаків, чи дрожку, чи бобра карбованців на триста. З вигляду такий тихенький, говорить так делікатно: «Позичте ножичка загострити перце», — а там обчистить так, що саму сорочку залишить на прохачеві. Правда, в нас зате служба благородна, чистота така у всьому, якої довіку не бачити губернському правлінню: столи з червоного дерева, і всі начальники на ви. Так, правду кажучи, коли б не благородство служби, я б давно покинув департамент.

Я надів стару шинель і взяв зонтик, бо дощик так і лив. На вулицях не було нікого; самі тільки баби, накрившись полами, та руські купці під зонтиками, та кучери попадалися мені на очі. З благородних тільки наш брат чиновник плентався. Я побачив його на перехресті. Я, скоро побачив його, зараз сказав собі: «Еге! ні, голубчику, ти не до департаменту йдеш, ти поспішаєш он за тією, що біжить попереду, і дивишся на її ніжки». Що то за бестія наш брат чиновник! їй-богу, не згірше за якого офіцера: аби тільки пройшла яка-небудь в капелюшку, зачепить безпремінно. Коли я думав про це, побачив, як під’їхала карета до крамниці, повз яку я проходив. Я зараз упізнав її: це була карета нашого директора. «Але ж йому нема за чим до крамниці, — я подумав, — певне, це його дочка». Я притулився до стіни. Лакей розчинив дверцята, і вона випурхнула з карети, мов пташечка. Як поглянула вона праворуч та ліворуч, як мелькнула своїми бровами та очима… (Боже ти мій Господи! пропав я, пропав та й годі. І чого їй виїжджати в такий дощ. От і кажи тепер, що жінки не такі вже й охочі до всього того шмаття. Вона не впізнала мене, та я й сам навмисне намагався закутатись якомога більше; бо на мені була шинель дуже заяложена та ще й старого фасону. Тепер плащі носять з довгими комірами, а на мені були коротенькі один поверх другого; та й сукно зовсім не дегатироване. Собача її, не встигши проскочити в двері крамниці, залишилось на вулиці. Я знаю це собача. Звуть його: Меджі. Не встиг я пробути хвилини, як раптом чую тихенький голосок: «Здорова будь, Меджі!» От тобі й на! хто це говорить? Я розглянувся і побачив двох дам, що йшли під зонтиком: одну стареньку, другу молоденьку; та вони вже пройшли, а біля мене знову пролунало: «Гріх тобі, Меджі!» Що за біс! я побачив, що Меджі обнюхується з собачам, яке йшло за дамами. «Еге! — сказав я сам до себе, — та чи я, бува, не п’яний! Тільки ж це, здається, зо мною рідко трапляється». — «Ні, Фідель, ти даремне думаєш, — я бачив сам, що проказала Меджі, — я була, гав! гав! я була, гав, гав, гав! дуже хвора».