Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Бріджид говорить про своїх дітей. Сумує за ними. Пише їм листи та благає синів приїхати на гостину до Ґарва-Ґліба. Вони приїздять нечасто. Я жодного разу їх не бачив і нічого від них не чув, відколи повернулась Енн. Дотепер.

Сьогодні ввечері Ліам провідав матір. Він повечеряв із нами, поговорив на загальні теми з матір’ю й геть ухилився від розмов із Енн, хоча його погляд увесь час повертався до неї. Їй, здається, було так само ніяково, як і йому, і вона мовчки сиділа біля Оїна, не зводячи очей зі своєї тарілки. Цікаво, в чому річ: її мучить його подібність до Деклана чи мучать запитання без відповідей, що нависають над нею. Зате Деніела вона зачарувала. Він переконаний, що вона врятувала їх усіх. Ліам, здається, не так у цьому певен.

Коли вечеря скінчилася, Ліам попросив можливості поговорити віч-на-віч, і ми пішли до сараю, де перемовлялися стиха і пильно вдивлялися, вишукуючи в пітьмі тіні охочих щось підслухати.

«Я зачекаю, поки „брунатні“ й допи припинять патрулювання, — сказав він мені. — Вони мають відступити, хоча перемир’я, як ми всі знаємо, — це для них лише привід старатися ще більше. Та й ми не б’ємо байдиків, доку. Ми накопичуємо запаси. Плануємо. Готуємося до того, що все знову вибухне. За три дні зброю перевезуть, і я докладу всіх зусиль, щоб не ставити тебе більше в таке становище».

«Ліаме, це могло б скінчитися дуже погано», — сказав я — не для того, щоб дорікнути, а щоб нагадати.

Він безрадісно кивнув, згорбивши спину й засунувши руки до кишень. «Могло б, доку. І досі може».

«Чому, Ліаме?»

«Я не довіряю Енн, Томасе. Геть не довіряю. Вона з’являється, і тут на нас раптом нападають „брунатні“. Ми возили зброю через ці місця вже три роки. Того дня, коли ти витягнув її з озера, нам довелося покинути припаси в печерах на західному березі замість вивантажити їх на причалі О’Браєна, як завжди. На причалі на нас чекали два з половиною десятки „брунатних“. Якби не надійшов туман, ми пропали б».

«Ліаме, хто тобі сказав, що я витягнув її з озера?» — Голос у мене залишався рівним, але в голові лунали тривожні сигнали.

«Еймон Доннеллі. Він думав, що я маю це знати, бо свій і все таке», — відповів він, захищаючись.

«Гм. Якщо вірити Деніелові, то, якби Енн співпрацювала з „брунатними“, ти не пережив би тієї ночі», — сказав я.

«Та жінка — не Енн, — процідив крізь зуби Ліам. — Не знаю, хто вона. Але не наша Енні». Він потер очі, неначе бажаючи її стерти, а коли заговорив знову, на зміну його непохитності прийшла втома. «Ти подбав про мою матір і мого небожа. Ти, Томасе, дбаєш про багатьох людей. Усі це знають. І ніхто з нас ніколи не зможе тобі відплатити. Але Енн ти нічого не винен. І ніхто з нас не винен. Ти маєш її позбутися. Що швидше, то краще».

Ліам пішов, не попрощавшись із Бріджид. Енн відвела Оїна до його кімнати, не сказавши мені «добраніч». Я переніс Роббі на койку в лікарні, щоб Енн не довелося спати в моєму ліжку. Від цієї думки моє тіло напружується, а розум — розслабляється. Сидячи за своїм письмовим столом, я чую, як вона в сусідній кімнати розповідає Оїнові легенду про Нів, Ойшіна та Край молодих.

Припиняю писати, щоб послухати, знову заворожений її голосом і оповідями.

Енн уже не переслідує мене, а зачаровує.

Ліам каже, що вона — не Енн. Він з’їхав з глузду. Але в глибині душі я почасти впевнений, що він має рацію, тож я такий самий пришелепкуватий, як він.

Т. С.

Розділ 14

Я з Ірландії

«Я з Ірландії,

Священна Земля Ірландії,

Та час мина, — кличе вона. —

Бодай з милосердя

Танцюйте зі мною в Ірландії».

В. Б. Єйтс

Ліам Ґаллагер, брат Деклана й син Бріджид, був тим, хто підстрелив мене на озері. Він був одним із чоловіків у човні на озері. Тим, хто підняв руку, наставив на мене пістолет і натиснув на спусковий гачок.

Почасти я вірила, що провалилася крізь час і потрапила до 1921 року, рятуючись у такий дивний спосіб від чогось у 2001 році. Але 1921 року Ліам Ґаллагер був так само реальний, як того дня на озері, коли я ще навіть не усвідомила, де перебуваю. Я відгребла від берегів 2001 року й потрапила до іншого світу. І в цьому світі Ліам Ґаллагер спробував мене вбити.

Він, напевно, був одним із чоловіків у сараї, тих, хто приніс зброю. Та моя увага була прикута до Роббі, а страх і тривога були викликані лише загрозою для Ґарва-Ґліба й людей, яких він прихистив, і я не придивлялася до жодного з чоловіків. Але Ліам був там, і він мене бачив. А цього вечора прийшов знову й сів вечеряти ростбіфом, картоплею та морквою в карамелізованому соусі так, наче дня на озері взагалі не було.

Може, його й не було.

Я вкільканадцяте зробила припущення, що можу помилятися, що психічна травма від подорожі крізь час викривила моє сприйняття та змінила події. Але товстий рожевий шрам у мене на боці доводив протилежне. А Ліам Ґаллагер був контрабандистом зброї.

Коли я ввійшла того вечора до їдальні, він уже сидів за столом. Вони з Бріджид зігнорували мене, а Оїн поплескав по стільцю біля себе, радіючи, що я вперше сидітиму поруч із ним. Я мало не впала на той стілець, квола й шокована. За кілька секунд увійшов Томас і завів розмову з Ліамом, тимчасом як я щулилася в оторопілому мовчанні.

Я попрощалася з усіма, щойно змогла, й збиралася піти, та Оїн просунув долоньку в мою руку й заблагав, щоб я скупала його й розповіла історію. Бріджид радо на це пристала, явно бажаючи провести час із сином. Тепер я сиджу в темряві в кімнаті Оїна й дивлюсь, як він спить, боячись самотності, боячись поворухнутися.

Мені доведеться розповісти Томасові. Доведеться розповісти, що мене підстрелив Ліам. Але він захоче знати, чому я нічого не казала раніше. Якби я була Енн Ґаллагер, то впізнала б Ліама. А Ліам упізнав би Енн. Однак він спробував убити її. Мене. Нас.

Із моїх вуст злетів настрашений