Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Якби й висунула, моє слово було б проти його слова, а найбільше пояснювати довелося б саме мені.

Я просиділа всю ніч на стільці в Оїновій кімнаті, надто боячись повернутися до себе. Рано-вранці наступного дня мене знайшов там Томас. Я скрутилась у неприродній позі, моя шия задерев’яніла, а сукня пом’ялася. Він схилився над стільцем і торкнувся моєї щоки. Я прокинулася, важко задихавши й розгубившись, а він заспокоїв мене, приклавши руку мені до рота.

— Ти не спала у своєму ліжку. Я стривожився, — тихо сказав Томас. — Я подумав… — Він випрямився, не договоривши.

— Щось сталося? — спитала я. Одяг із попереднього вечора досі був не лише на мені.

— Роббі стало гірше. Йому потрібна лікарня. Здається, в нього набряк — можливо, фрагменти кісток потрапили в мозок. Я не маю ні обладнання, ні знань для того, щоб хоч щось зробити. Відвезу його до Дубліна.

— Можна поїхати з тобою? — спитала я. Мені не хотілося, щоб мене знову покинули. Ще не хотілося. Неподалік досі переховувався Ліам Ґаллагер. Коли зброя зникне, він, можливо, піде сам, і мені нічого буде боятися.

Томаса моє запитання здивувало.

— Ти хочеш поїхати зі мною до Дубліна?

— Ти сядь за кермо, а я по змозі подбаю про Роббі.

Він кивнув поволі, неначе замислившись.

— Я теж хочу поїхати, — пробурмотів зі свого ліжка Оїн. — Я допоможу подбати про Роббі.

— Не цього разу, Оїне, — заспокійливо сказав Томас, сів на Оїнове ліжко й пригорнув хлопчика в коротких обіймах. — Я за тобою сумую, хлопче. Мені понад усе хотілося б возити тебе із собою, хай куди я подамся. Але Роббі дуже хворий. Ця поїздка тобі не сподобається.

— Але мамі вона сподобається? — із сумнівом запитав Оїн.

— Ні. Їй теж не сподобається. Та мені може знадобитись її допомога.

— Але ж ми працюємо над нашою книжкою! — запротестував Оїн. — Вона пише нову пригоду для Оїна Ґаллагера.

Книжка, подарована йому на день народження, мала великий успіх. Я написала ще одну й тепер працювала над третьою, а Оїн уже попросив пригод у Японії, Нью-Йорку й Тімбукту.

— Ви залишаєте місце для малюнків? — запитав Томас.

Оїн кивнув і сумовито промовив:

— Унизу. Ти ніколи нас не наздоженеш, доку.

— Наздожену, обіцяю. А ще, можливо, тобі варто спробувати дещо намалювати, — запропонував Томас. — Твої малюнки завжди викликають у мене усмішку.

Оїн позіхнув і кивнув. Діставши відмову, він досі клював носом, тож перекотився на другий бік, тимчасом як Томас натягнув йому на плечі ковдру. Я поцілувала Оїна в щоку, прошепотіла, що дуже його люблю, і ми тишком-нишком вийшли.

— Нам треба якнайшвидше виїхати. Деніел допоможе мені доправити Роббі до автівки. Можеш приготуватися за п’ятнадцять хвилин? — запитав Томас.

Я завзято кивнула й пішла вздовж коридору, подумки перелічуючи все потрібне.

— Енн!

— Так?

— Тобі треба буде взяти із собою гарну сукню. Червону. В комірчині під сходами є валіза.

Я кивнула, не розпитуючи його, і помчала до своєї кімнати.

***

Поїздка між Дубліном та Дромагайром тривала значно довше, ніж 2001 року. Через ґрунтові дороги, не надто високі швидкості й тяжкохворого пацієнта на задньому сидінні мандрівка видалася доволі напруженою. Щоправда, рух на дорогах був незначний, а я не сиділа за кермом, ухиляючись від зустрічного транспорту й молячись про спасіння, як колись у минулому житті. Ми зупинилися тільки раз заради бензину (газоліну), і мені довелося вийти, бо бензобак, на мій превеликий подив, був розташований під переднім сидінням. Томас зауважив мій подив і, насупившись, спитав:

— А де ще йому бути?

За три з половиною години після виїзду з Дромагайра ми прибули до Дубліна. Я мала б бути готовою до тамтешнього одягу й машин, вулиць і звуків, але цього не сталося. Томас із полегшенням зауважив відсутність контрольно-пропускних пунктів — найочевиднішу ознаку перемир’я. Я могла хіба що кивати й роззиратися навсібіч, намагаючись запам’ятати геть усе. Була п’ятниця, дев’ята ранку. Дублін неприбраний, напіврозвалений і невпізнанний. Аж тут ми дісталися центру міста. Старі зображення, які я колись вивчала, раптом обернулися на жваве тло; чорно-білі фотографії тепер були переповнені життям і барвами. Секвілл-стріт перейменували на О’Коннелл-стріт (це я пам’ятала), а колону Нельсона ще не підірвали. Від пошти зосталася сама вигоріла оболонка, і мій погляд завважив подібні на кістяк її рештки. Я знала Дублін з мап 1916 року (одна з них досі була пришпилена до стіни в моєму кабінеті), тож мене брав сумнів стосовно того, що ми їдемо до університетської лікарні найпрямішим шляхом. Я підозрювала, що Томас хоче оцінити мою реакцію на зону бойових дій. Якщо моє здивування його й спантеличило, він цього не показував.

Ми проїздили повз шеренгу чепурних будиночків, з’єднаних між собою й подібних до американських особняків, і Томас кивнув у їх бік, сказавши:

— Я продав старий будинок на Маунтджой-сквер і купив інший, без поганих спогадів, за три будинки від нього.

Я кивнула, радіючи, що від мене не очікуватимуть упізнавання оселі, яка була знайома Енн Ґаллагер. Ми зупинилися перед лікарнею з височезними колонами й величним входом, дещо схожим на знімки головпоштамту до Повстання. Я залишилася в автівці з Роббі, коли ми припаркувалися біля парадного входу, а Томас подався всередину по ноші й допомогу.

Він повернувся за якихось кілька хвилин разом із черницею в білому одіянні, двома чоловіками й ношами. Томас коротко пояснив, у якому стані перебуває Роббі, а також попросив виділити конкретного хірурга, і черниця кивнула, сказавши йому, що вони зроблять усе можливе. Вона, схоже, знала Томаса, бо називала його доктором Смітом, а тоді зацокала язиком і віддала санітарам короткі накази. Ми припаркували автівку, і решту дня я ходила коридорами й чекала на новини. Коридорами ходили медсестри в довгих білих фартухах і загострених капелюхах, везучи пацієнтів у старезних візках і на каталках, і хоча медицина за останні вісімдесят років сильно змінилася на краще, атмосфера робочої лікарні кращою не стала. Панувало те саме відчуття гарячкової вправності, смутку, змішаного з полегшенням, а головне — гострий запах трагічного кінця. Оїн провів у лікарні все своє доросле життя. Нараз я зрозуміла, чому він так не хотів помирати в лікарні.

Томас був присутній на операції, а о шостій вечора