Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Так це і є її забаганка. Виконай її. Тобі хіба важко, братику? — встряє в наш діалог Марфуся.

— Не важко. Але... Я не впевнений, що Саня займається репетиторством в онлайн режимі, — знаходить відмазку Харитоша і в цьому випадку.

— А ти спитай, — і собі Вадим долучається до розмови.

Харитон всіх нас обводить по черзі прискіпливим поглядом.

— Гаразд... Спитаю.

— Коли? — не заспокоюється його сестра.

— Пізніше. У понеділок, скажімо. Зараз же вихідні. Людина відпочиває, ймовірно.

— Якщо й так, то відповісти на одне запитання, думаю, Сашкові буде не складно. Спитай зараз.

— Добре, — зі скреготом зубів відповідає брат сестрі.

Коли ж мій чоловік йде за телефоном, я жестом і мімікою обличчя запитую у Марфусі та Вадика, що це щойно було? А ті лиш загадково переглядаються між собою.

— Це все заради Парижа, — опустивши тон голосу до шепотіння, говорить Марфа. Я дивуюсь, проте змовчую, набравшись терпіння.

— Сашко на відео у зумі телефонує. Кохана, підійдеш? Він щось хоче спитати, — гукає з коридору не гучно мене чоловік вже за дві хвилини.

— Ми теж хочемо з Санею поговорити! — не відпускає мене на кухню саму Марфуся.

За мить ми збираємось дружнім гуртом біля монітора ноутбука Харитона. Нам махає рукою Сашко з того боку екрана. Побачивши всіх нас чотирьох, брови та рот короткостриженого брюнета починають жити своїм життям — то демонструють розгубленість, то емоції радості, а то й взагалі ніяковіють і ніби чогось стидаються...

Ми вітаємось. Подумки я оцінюю чоловічу харизму. Сашко вдягнутий у сірий гольф під горло, який чітко окреслює рельєфність і тонус чоловічих м'язів рук і грудей. Проводжу паралель між минулим і сьогоденням. Занотовую в думках спостереження, що його тіло за ці роки стало більш досконалим. Займається чи що? Аполлон, ти гляди...

Ще й окуляри на ніс напнув, але вони йому пасують. Страшенно! Чорна квадратна оправа створює такий неймовірний тандем із його кольором очей та надзвичайно пасує волоссю!

А поза! Ох, він так вдало сів, обпершись ліктями на стіл, а долоні у замок з'єднавши. Таким чином він напружує свої біцепси та вони стають видними ще більше... І не те, що вони якісь дебелі, навіть дуже скромні та тонкі, але... Мені, зненацька, згадується, як я роздягала Сашка колись. Повільно стягувала з нього футболку та змійкою обвивала його шию своїми руками...

— ...Ліко, ти скажеш щось? — раптово прилітає мені доторк до талії від Марфи і я розумію, що задивилась на Сашка та пропустила, ймовірно, доволі пристойну частку діалогу.

— Так. Я скажу "так". Погоджуюсь, — спантеличено відповідаю навмання.

— Що "так"? Тебе Саша питає, о котрій тобі буде зручно займатись, — виручає подруга поясненням.

Але відповісти я не встигаю. За мене це робить Харитон:

— Думаю, буде зручно ввечері. Скажімо о восьмій.

Сашко зсуває свої брови в одну лінію.

— Так пізно, на жаль, у мене не вийде. Можливо о третій?

— А може о шостій? — наполягає на своєму часі мій чоловік і я розумію, що він намагається підлаштувати свій робочий час під наші заняття іноземної. Він хоче бути присутнім на них? Ревнує...

— О третій або о четвертій. Пізніше у мене все зайняте. Дні занять... Середа або п'ятниця. Тебе влаштовує, Анжеліко? — звертається тепер чоловік з ноутбука конкретно до мене.

— Так. Влаштовує.

— Ой, а чого це лише середа чи лише п'ятниця? А двічі на тиждень не можна займатись? Лікусі потрібно швидко вивчити французьку, — мабуть, гадає, що вона мій секретар, Марфуся, тож додає й своє побажання.

— Можна й так. Середа та п'ятниця. А якщо не секрет, для чого така нагальність? — погоджується та цікавиться Сашко, а я не вірю своїм вухам, що це відбувається насправді. Він буде моїм репетитором! Я буду вчити французьку!

Марфа коситься на Харитона. А потім на мене, ніби питаючи дозволу говорити моєму чоловіку про Париж чи ні. Я ж беру відповідальність на себе та імпровізую, щоб питання Парижу відкласти на інший час:

— Давно хотіла вивчити французьку. І ось, здається, час настав.

— А ще тому, що у березні я з Лікусею летимо до Парижу, — уточнює раптово Марфа, чим накликає на себе злий та нетямущий погляд свого брата. Однак перед Сашком Харитон не показує, що йому ця інформація невідома й що їй він не радий. І в моменті я усвідомлюю, чому саме зараз вона вирішила його сповістити, — щоб той не мав можливості відмовити.

— Париж... Прекрасне місто. Що ж, будемо намагатися підготувати Анжеліку до поїздки так, що навесні вона розмовлятиме, як справжня француженка, — налаштовує мене на оптимізм Сашко, усміхаючись дещо підозріло чомусь саме мені, а не комусь іншому...