Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Двері відчинилися, і перед нами з’явилася жінка, яка виглядала так, ніби щойно витягнула себе з якогось темного закапелка життя. Якусь мить вона просто дивилася на нас, потім примружилася, наче намагаючись зрозуміти, чи ми справжні, чи їй примарилося. Її обличчя було опухле, зморшки врізалися в шкіру, а під очима виднілися темні мішки. Волосся давно не бачило гребінця, а з-під халата визирала розтягнута майка. Запах перегару змішався з тютюновим димом і чимось ще, не менш неприємним.

Я мимоволі зробила крок назад. Не тому, що боялася, а тому, що цей образ ударив мене в саме нутро. Це було щось гірше за бруд чи занедбаність. Це було справжнє дно. І воно стояло перед нами у старих капцях, не розуміючи, що від нього хочуть.

— Вам що, когось треба? — хрипло запитала жінка, втягуючи носом повітря, наче перевіряла, чи знайомий їй цей запах людей перед дверима.

Андрій не став довго пояснювати. Спокійно дістав з кишені кілька купюр, так само спокійно протягнув їй. Жінка перевела погляд з нього на гроші, потім знову на нього, наче щось вирішувала, і врешті розслабилася.

— Ну, заходьте…

Ми переступили поріг, і мені відразу захотілося піти назад. В квартирі було таке відчуття, ніби повітря можна було черпати ложкою. Запах дешевої горілки, немитого посуду і старості заповнював кожен куточок. Старі меблі, вкриті пилом, розкиданий одяг, пляшки — відкриті й порожні. На дивані валялися якісь старі подушки, а телевізор, здається, працював безперервно, видаючи тихе бубоніння якогось ток-шоу.

Я обережно озирнулася на Льошу, який стиснув губи, ледве стримуючи бажання пожартувати, але вирішив, що це не найкращий момент. Лада ж виглядала трохи шокованою, а Андрій був як завжди спокійний і зібраний.

— То що вам потрібно? — жінка впала на стілець і знову подивилася на нас, явно чекаючи, коли ж ми пояснимо, за що їй тільки що заплатили.

Андрій нахилився вперед.

— Розкажіть про вашого колишнього чоловіка.

З першої секунди стало зрозуміло, що це прохання викликає в ній цілу бурю емоцій. Її лице скривилося, вона різко вдихнула і взяла до рук сигарету, хоча руки її тремтіли.

— Дмитро? Дмитро?! — вона гучно пирхнула і випустила клуб диму. — Та він… Він покидьок. Він кинув мене одну з дитиною, без копійки, без нічого! Просто взяв і пішов, навіть не озирнувся! А я його любила… Любила, як дурна!

Її голос піднявся, зриваючись на хрипкий плач. Ми мовчали, слухаючи.

— Думаєте, я завжди такою була?! Думаєте, я одразу почала пити?! — Вона різко вдарила кулаком по столу. — Та якби він не залишив мене, я б зараз жила нормальним життям!

Лада, яка до цього мовчала, раптом відкрила рота:

— Це не ви замовили детектива?

У кімнаті запала тиша. Абсолютна. Я відчула, як мої брови самі собою злізли десь на лоб. Андрій застиг. Льоша перевів погляд з Лади на жінку, яка на секунду припинила дихати, потім закліпала очима і пробурмотіла:

— Якого ще детектива?..

Лада зніяковіло стиснула губи.

— Я… просто запитала…

Льоша не витримав і потер обличчя:

— Дякую, Лада. Прекрасна тонка робота.

— Ти чого? Це була логічна версія!

— О, звісно! Перша думка, яка приходить в голову, коли бачиш людину, яка ненавидить когось, — це запитати, чи не замовляла вона за ним стеження!

— Добре, вибач!

Жінка вхопила цигарку губами, довго не могла запалити її через тремтіння рук, а коли нарешті вийшло, затягнулася так глибоко, що я на секунду подумала—задихнеться.

— Дмитро… — повторила вона його ім’я з такою злістю, що навіть Льоша припинив своє іронічне споглядання цього всього. — Ви хоч знаєте, який він був насправді?

Ми мовчали.

— Та який там. Ви бачите лише частину. Гладенький, впевнений, з грошима… А раніше? Раніше він був ніхто!

Жінка нервово розтерла пальцями скроні й різко підвелася, почала ходити квартирою, ніби шукаючи, де подіти руки.

— Ми з ним були молоді… ну як молоді—мені було двадцять два, йому двадцять п’ять. Жили разом у зйомній кімнаті, я працювала у дві зміни в кафешці, він шукав себе. У нього завжди були якісь ідеї! То бізнес з нуля, то “я знайду зв’язки”, то “ось-ось піде вгору”… І я, дурна, вірила. Вірила, що ось ще трохи, і ми виберемося, що він не такий, як усі ці балаболи, які тільки обіцяють. Він справді старався, не сперечаюся. Але він був жадібний.

Вона присіла на підлокітник старого дивана, трусонула головою, і з її волосся випало щось, схоже на крихти.

— Жадібний до всього. До грошей, до влади, до контролю. Йому хотілося всього й одразу, а так не буває. Я думала, що він просто хоче кращого життя, але ні. Він хотів не просто бути успішним, він хотів бути тим, кого бояться.

Вона різко обернулася до нас.

— Він не покинув мене просто так. Йому запропонували місце поруч із серйозними людьми. Але туди не можна було з багажем. Я стала зайвим вантажем. Як і дитина.

Від її слів у мене по спині пішов холод.

— Він що, просто… просто взяв і пішов? — тихо запитала я.

— Ні. Спочатку він намагався мене змусити піти. Робив все, щоб я сама не витримала. Принижував, ображав, міг не прийти додому кілька днів. А потім… Одного дня я прокинулася, а він зник. Просто зник. Квартира порожня. Він забрав наші спільні гроші, навіть холодильник був напівпорожній.

Жінка нервово провела долонею по обличчю.

— А через місяць я побачила його в телевізорі. Поруч із багатими людьми, у дорогому костюмі, усміхненого. Він не зник. Він просто викреслив мене з життя.