Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Я глянула на Андрія, і він мовчки стиснув щелепи.

— Ви його кохали? — запитала Лада.

Жінка гірко засміялася.

— Я? Я віддала йому все, що мала. Свої найкращі роки. Своє життя. І за що?

Вона трусонула головою.

— Не знаю, навіщо ви про нього питаєте, але якщо думаєте, що я замовляла за ним стеження — та хай би він хоч згорів, мені плювати. Він для мене помер тоді, коли пішов.

Жінка різко загасила недопалок об стіл і глянула на нас уже не зі злістю, а з якоюсь зневірою.

Андрій голосно видихнув і повернувся до жінки:

— Де ваша донька?

Жінка на мить замовкла. Потім зморщила лоба, ніби це було щось, про що вона давно не думала.

— Хто його знає… Вона пішла кілька місяців тому. Не витримала мене таку. Сказала, що йде шукати нормального життя.

Андрій нахилив голову.

— Вона знала, хто її батько?

Жінка хмикнула.

— Та ні… хоча… — Вона задумалася, потім криво посміхнулася. — Можливо, і знала. Пару років тому його показували по телевізору з губернатором, і я могла щось бовкнути.

Ми переглянулися. Ніяких нових відповідей, тільки більше питань.

Збираючись виходити, я вже взялася за дверну ручку, коли раптом помітила, що Лада застигла біля полиці. Вона взяла в руки фото і задумливо подивилася на нього.

— Це ваша донька?

Жінка похитнула головою.

— Ага… Правда, красуня?

— Правда… — тихо відповіла Лада і швидко поставила фото на місце.

Щось у її голосі змусило мене напружитися.

— Ладо?

— Йдемо, — коротко відповіла вона і першою вийшла з квартири.

Я вийшла слідом за нею, кинувши погляд на фото. На мене дивилася молода дівчина з хитрою посмішкою.