Читати книгу - "Небесний Легіон, Наталія Глушко"

Лінея засміялася, але швидко прикрила рот рукою, коли чайник видав тривожний свист.

— Це... це нормально?— запитала вона, вказуючи на зелену рідину в резервуарі, що почала вже булькати і набувати яскравішого відтінку.

— Абсолютно,— запевнив алхімік.— Це означає, що процес іде за планом.

— Тоді твій план не надто хороший, — відгукнувся Лорін, відсуваючи стілець подалі.

Раптом з апарата вирвався невеликий, але дуже яскравий спалах, який освітив їдальню так, ніби хтось щойно запустив феєрверк. Усі адепти застигли, повернувши голови до винаходу.

— Так і треба, — впевнено сказав алхімік, хоча його очі нервово сіпнулися.

— Ага,— прошепотів Лорін до Ріанель.— Коли щось іде не так, треба просто сказати, що це частина плану. Це правило номер один у магії.

Дерек, який сидів осторонь і мовчки спостерігав за розвитком подій, тихо промовив:
— Мені здається, краще відійти.

— Дереку, ти наш голос розуму, — відповів Лорін, — і саме тому я збираюся послухатися тебе.

Вони зробили кілька обережних кроків назад, коли рідина у чайнику раптом змінила колір на яскраво-рожевий і почала підійматися вгору, як вода в киплячому казані.

— Усе під контролем! — крикнув алхімік, тепер уже явно в паніці. Він почав крутити клапани на апараті, але це лише посилило проблему: пара виривалася з усіх можливих отворів, а рідина почала переливатися через край.

— Щось мені підказує, що в майбутньому чай виглядає дуже небезпечним,— сказав Лорін, прикриваючи обличчя рукою.

Дерек зробив ще один крок назад і коротко зазначив:
— Це вибухне.

— О, я це знаю,— відгукнувся Лорін. — Але питання не в тому, чи вибухне. Питання в тому, скільки нас залишиться, щоб це обговорити.

Раптом апарат випустив сильний струмінь рожевої піни, яка заляпала половину столів у їдальні. Студенти з криками розбігалися в різні боки, а алхімік, замість того, щоб тікати, продовжував метушитися навколо своєї конструкції.

— Я можу це виправити! — кричав він, але його голос потонув у гучному шипінні, що передувало головній події.

Лорін схопив Ріанель за руку й потягнув її за стовп:
— Якщо це не вибухне за п’ять секунд, я дам Дереку свій обід.

— П’ять секунд?— перепитала Лінея, ховаючись разом із ним.

— П’ять, чотири, три…

Не встиг він закінчити, як "чайник майбутнього" вибухнув із гучним хлопком. Усе навколо вкрилося густою хмарою рожевого диму, а в повітрі з’явився запах чогось солодкого і явно небезпечного.

Студенти почали вибігати з їдальні, прикриваючи обличчя. Хтось навіть крикнув:
— Воно отруйне?!

— Сподіваюся, що ні,— відповів Лорін, махаючи руками, щоб розігнати дим.— Бо якщо так, я хочу знати, чому ми помремо від запаху полуниці!

Серед хаосу Лорін помітив алхіміка, який сидів на підлозі, все ще обіймаючи залишки свого винаходу.

— Хей! — крикнув Лорін, пробираючись крізь дим. — Хочеш жити? Тоді вставай!

Алхімік лише розгублено кивнув. Лорін підхопив його за руку й поволік до дверей.

Ріанель і Дерек вже чекали біля виходу, тримаючи двері відчиненими. Як тільки всі опинилися назовні, двері їдальні зачинилися, а з-за них усе ще чувся легкий тріск і звуки падаючих предметів.

— Ну, що ж,— сказала Ріанель, витираючи краплі рожевої рідини зі свого обличчя.— Це було… яскраво.

Дерек коротко підсумував:
— Як завжди.

Лорін розсміявся, піднявши руки вгору:
— І хто після цього скаже, що життя в гуртожитку нудне?

Алхімік, який стояв поруч, потупив погляд:
— Мені дуже шкода.

Лорін поплескав його по плечу:
— Заспокойся, друже. Усе нормально. Просто в наступний раз попередь нас, якщо вирішиш створювати ще щось "з майбутнього".

— А ще краще, не створюй, — додала Ріанель.

Вони всі посміялися, хоча, напевне, це далеко не останній вибух у їхньому житті.