Читати книгу - "Командирка, Сергій Фішер"

Чорний урядовий автомобіль мчав нічними вулицями центрального сектора. Генерал Чан сидів на задньому сидінні поруч із Саніном, вдивляючись у темряву за вікном. Місто жило своїм звичним життям – яскраві вивіски елітних районів, патрулі на кожному перехресті, поодинокі перехожі, які поспішали дістатися домівок до комендантської години. Ніхто з них не підозрював, що за півгодини почнеться наймасштабніший геноцид в історії людства.

– Ви надто мовчазні, генерале, – зауважив Санін, не відриваючись від свого планшета. – Нервуєте?

– Просто обмірковую ситуацію, – відповів генерал спокійно. – Чи не здається вам, що поспіх може призвести до помилок?

Санін поглянув на нього проникливим поглядом:

– Розумію ваші сумніви. Але альтернатива гірша. Якщо опір дістанеться до станцій водопостачання... – він зробив паузу, – імперія виглядатиме слабкою. Неспроможною захистити власні об'єкти. Ми не можемо цього допустити.

Генерал відзначив, що Санін не згадав про мільйони людей, які можуть загинути. Тільки про імідж імперії. Характерно.

– А що буде після? – запитав генерал. – Коли мільйони людей помруть?

– Офіційна версія вже готова, – Санін посміхнувся. – Терористична атака опору. Вони отруїли водопостачання, прагнучи дестабілізувати суспільство. Імперія, звісно, зробила все можливе, щоб врятувати якомога більше людей, але...

Він розвів руками, ніби демонструючи безсилля перед гіпотетичною трагедією.

– Населення повірить? – скептично запитав генерал.

– Населення вірить у те, що ми йому кажемо, – різко відповів Санін. – А ті, хто не вірить... що ж, їх буде значно менше після сьогоднішньої ночі.

Автомобіль почав сповільнюватися, наближаючись до масивної будівлі на околиці першого сектора – непримітна, без вивіски, оточена високою огорожею з колючим дротом. Головний центр контролю водопостачання міста.

Генерал перевірив свій годинник. Двадцять три хвилини до запуску проекту. Чи встигне друга група опору? Чи зможе Вісник зупинити катастрофу? І що буде з Лу?

– Прибули, – оголосив водій, зупиняючи машину біля головного входу.

Санін вийшов першим, і генерал слідом за ним. Їх зустрів загін внутрішньої безпеки – десять озброєних офіцерів у чорній формі.

– Доповідайте, – різко наказав Санін старшому офіцеру.

– Периметр безпечний, сер, – відповів той. – Розгорнуто додаткові пости охорони на всіх підходах до будівлі. Весь технічний персонал перевірено. Імператор прибуде за п'ятнадцять хвилин.

– Імператор? – здивувався генерал Чан, повертаючись до Саніна. – Ви не казали, що він буде присутній.

– Його Величність вирішив особисто спостерігати за запуском, – пояснив Санін. – Це має... символічне значення. Народження нової ери, так би мовити.

Вони увійшли до будівлі, і генерал Чан відзначив посилену охорону всередині – на кожному повороті коридору стояли озброєні охоронці, повсюди камери спостереження. Прорватися сюди буде майже неможливо.

Головний зал управління являв собою величезне приміщення з десятками моніторів на стінах. У центрі – масивний голографічний дисплей із картою міста, де кожна станція водопостачання була позначена пульсуючою точкою. Біля консолей працювало близько двадцяти техніків.

– Статус? – запитав Санін, звертаючись до керівника операції.

– Все готово, сер, – відповів той. – Біологічний агент доставлено на всі тринадцять станцій. Системи активації під'єднані та налаштовані. Чекаємо лише вашого наказу.

Санін задоволено кивнув:

– Відмінно. Починайте зворотний відлік. Активація через двадцять хвилин, одразу після прибуття імператора.

Генерал Чан непомітно знову перевірив свій годинник. Час спливав, а порятунок все ще не прийшов.

***

Лу зиркнула на маленьку камеру спостереження в кутку камери і знову повернулася до Джин:

– Як твоє плече?

– Бувало гірше, – відповіла та, хоча її обличчя було блідим від втрати крові. – Думаєш, твій батько справді зможе щось зробити?

Лу знизала плечима, пам'ятаючи, що їх підслуховують:

– Не знаю. Він завжди був відданий імперії.

– А інші? – тихо запитала Джин. – Вейл, Таша, Раміро?

– Напевно в інших камерах, – відповіла Лу, а потім нахилилася, ніби перевіряючи пов'язку на плечі подруги. – Треба діяти. Час закінчується.

Вона випросталася і голосно сказала:

– Дозвольте мені покликати охорону. Тобі потрібна медична допомога.

Лу підійшла до дверей і почала стукати:

– Гей! Охорона! Моїй подрузі погано! Їй потрібен лікар!

Декілька секунд нічого не відбувалося, потім у дверях відчинилося маленьке віконце, і з'явилося обличчя охоронця:

– Відійдіть від дверей.

– Будь ласка, – Лу зіграла розпач. – Вона втрачає кров. Їй потрібен лікар!

Охоронець глянув на Джин, яка вчасно застогнала і обхопила плече руками.

– Відійдіть від дверей, – повторив він. – Я викличу медика.

Віконце зачинилося, і Лу повернулася до Джин:

– Готуйся.

Джин ледь помітно кивнула, розуміючи план. Вони чекали кілька хвилин, поки двері нарешті не відчинилися. До камери увійшов медик – молодий чоловік у білому халаті з аптечкою. За ним – двоє охоронців з бластерами напоготові.

– Відійдіть, – наказав один з охоронців Лу. – І без фокусів.

Лу слухняно відступила до стіни, дозволяючи медику підійти до Джин. Він почав оглядати її плече, дістаючи з аптечки бинти та антисептик.

– Поранення серйозне, – сказав він, звертаючись до охоронців. – Їй потрібна належна медична допомога в лазареті.

– У нас немає таких вказівок, – відрізав старший охоронець. – Обробіть рану тут.

Медик знизав плечима і продовжив роботу. Лу спостерігала, повільно просуваючись вздовж стіни, ніби щоб дати більше місця. Насправді ж вона наближалася до охоронця, який стояв трохи осторонь.

Коли медик нахилився, щоб дістати щось із аптечки, Джин раптово скрикнула від болю і схопила його за руку, смикаючи на себе. Одночасно Лу кинулася на найближчого охоронця, використовуючи прийоми рукопашного бою, яким навчалася роками.