Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Бачиш, — продовжила вона неголосно, майже пошепки, — ми часто думаємо, що головну роль відіграє те, що відбувається зовні. Події, люди, обставини. Але насправді напрямок визначає не те, що навколо нас, а те, як ми на це дивимося. Як ми відчуваємо.

Вона провела долонею в повітрі, немов розгортаючи перед нами невидиму карту.

— Один і той самий день для двох може бути абсолютно різним. Один відчує себе зломленим, інший - натхненним. Усе залежить від того, куди спрямована увага. Що ти обираєш помічати. Це і є найсильніша магія - не змінювати реальність, а змінювати сприйняття.

Я зловив себе на думці, що мимоволі затримав дихання. Це звучало занадто просто, щоб бути неважливим. Занадто точно, щоб не бути правдою.

Агата злегка посміхнулася і продовжила:

— Я називаю це алхімією погляду. Ми можемо прожити життя, немов ковзаючи по його поверхні. А можемо - наче пірнути вглиб кожної миті. Коли ти вчишся утримувати увагу в тому, що справді важливо - у тиші, у жесті, у власному диханні - тоді реальність немов перебудовується під тебе. Не тому що вона змінилася, а тому що ти її нарешті побачив.

— І це навичка? — запитала Аня. — Чи дар?

Агата хитнула головою:

— Це вибір. Щоразу. І цей вибір може бути дуже простим. Наприклад, замість того щоб знову перечитати тривожні новини, ти обираєш почути, як капає вода у ванній. Не тому що це «важливіше», а тому що це - реальність. А тривога - лише її тінь.

Агата трохи нахилила голову, вдивляючись у простір між нами - немов у щось невидиме, але відчутно щільне.

— Тривога, — сказала вона м'яко, — це те, що ми відчуваємо, коли внутрішнє «я» втрачає опору. Коли ми витісняємо себе в майбутнє, у світ можливого, але такого, що ще не сталося. Це реакція на те, що не має форми, тільки контур.

Вона зробила паузу, і я відчув, як ці слова почали осідати в мені.

— Ми боїмося не самої події, — продовжила вона, — а своєї безпорадності перед нею. Ми тривожимося не про факти, а про втрату контролю. І що більше намагаємося все тримати під контролем, то сильніше зростає тривога. Тому що контроль - ілюзія. Але увага - реальність.

Аня тихо видихнула:

— А що ти робиш, коли тривога все ж таки приходить?

Агата подивилася на неї, немов це було найважливіше запитання за все інтерв'ю.

— Я її не жену. Не борюся. Я сідаю з нею поруч. Іноді буквально - за стіл. Ставлю перед собою чашку чаю і кажу: «Добре. Ти прийшла. Розкажи, чого ти хочеш». Розумієш? Тривога - це не ворог. Це твоя частина, яка втомилася чекати уваги. І якщо ти не будеш її слухати - вона почне кричати.

Мені захотілося щось записати, щоб не забути - але я знав, що вже не забуду.

— І тоді, — продовжила Агата, — тривога перетворюється на провідника. На точку контакту з чимось глибшим. Іноді вона показує, де ти себе зрадив. Де боїшся сказати правду. Де звернув не туди. Вона вимагає чесності, і якщо ти готовий - вона стає союзником. А якщо ні... тоді ти називатимеш це «стресом». Або «панікою». Або «втомою від життя».

Вона замовкла, дивлячись убік, ніби прислухалася до чогось.

— Тому я не вмовляю себе «не тривожитися». Я вчуся бути з собою навіть у цьому. Тому що справжня безпека - це коли ти не покидаєш себе. Ні в чому.

У цій тиші, наповненій її словами, я відчув щось на кшталт упевненості. Не зовнішньої, не гучної - радше, стійкості. Наче по щиколотку в землі.

Агата трохи посунула чашку, дивлячись на відображення світла в її поверхні. Здавалося, вона слухає не стільки запитання, скільки внутрішню тишу між словами.

— Повертатися до себе... — повторила вона, — це як укриття, яке завжди з тобою, але ти про нього забуваєш. У моменти тривоги важливо не шукати безпеку зовні, а згадати, що ти - сам собі дім.

Аня тихо кивнула, і я відчув, що і мені це потрібно почути.

— Є прості речі, — продовжила Агата, — дуже земні. Перший крок - це дихання. Не глибоке, не спеціальне. Просто почати дихати усвідомлено. Відчути, як повітря входить, як виходить. Дати собі три видихи - і нагадати: «Я тут. Я жива. Все інше - потім».

Вона зробила повільний вдих, ніби нагадуючи нам усім, про що говорить.

— Другий крок - рух. Іноді я просто мию руки. Або розчісую волосся. Або ходжу босоніж по підлозі. Ці маленькі тілесні дії повертають нас у поточний момент. Вони - якорі.

Потім вона заговорила трохи тихіше:

— Я люблю робити чайний ритуал. Це не про чай. Це про увагу. Про те, щоб кожна дія стала значущою. Вода, листя, пара, тепло чашки - це все повертає тіло в сьогодення. А значить - і душу.

Аня прошепотіла:

— Це як магія буденності.

Агата посміхнулася:

— Саме так. Не потрібно чекати особливого моменту, щоб бути собою. Іноді ти просто одягаєш м'який светр. Або ставиш свічку. Або одягаєш каблучку, яка нагадує тобі, хто ти. Це і є ритуали повернення. Це - чаклунство повсякденності.

Я зазначив про себе, що це вже не просто розмова. Це свого роду налаштування - не студії, а світу всередині нас.

Агата подивилася на нас обох - м'яко, без пафосу, але з твердістю:

— І головне - не бігти від тривоги. Не ховатися у відволіканнях. А йти через неї, як крізь туман, поки не повернешся до себе. Тому що саме в цій точці - у тобі теперішньому - і починається справжня сила.

Я подивився на Аню - вона майже не дихала, немов боялася злякати те тендітне і важливе, що щойно вимовила Агата. Я теж відчував цю напругу, але вона була іншою - не тривожною, а... справжньою. Такою, яка буває перед тим, як зробити важливий крок.

— Агато, — тихо заговорив я, — ти говорила про маленькі дії, які повертають нас до себе. А чи можна їх якось закріпити? Зробити... якорями, чи що?

Агата кивнула, не роздумуючи, немов давно чекала на це запитання.

— Так. У кожної людини є свої «портали» уваги - звуки, запахи, дотики, слова. Якщо ти навчишся помічати, що саме тебе заспокоює, що дає відчуття стійкості, ти зможеш перетворити це на особистий ритуал. На магічний код.