Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Вона трохи посунула до себе чашку з чаєм, немов показуючи на прикладі:

— У мене є один особливий аромат. Я не скажу, який - він мій. Я наношу його, коли мені потрібно згадати себе. Це не просто запах - це мій особистий оберіг, моя пісня без звуку.

— У мене є каблучка, — сказала Аня, ніби згадавши. — Коли я нервую, я її кручу. І завжди згадую, хто мені її подарував. Це повертає.

Агата посміхнулася:

— Ось. Саме це. Каблучка, аромат, браслет, навіть конкретний рух - усе може стати якорем. Головне - дати цьому предмету чи дії намір. Не магічний у сенсі «заклинання», а людський: «Коли я роблю це - я повертаюся».

Я спитав:

— А як зрозуміти, що твій якір працює?

— Дуже просто, — відповіла вона. — Ти відчуваєш себе не таким розсипаним. З'являється відчуття опори. Навіть на секунду. Це і є робота якоря. Він не розв'язує проблем, але повертає тебе до того, хто буде їх розв'язувати - до себе.

Пауза. Я відчув, як багато чого в цій кімнаті вже зрушилося. Ми починали цю розмову як інтерв'ю. А опинилися - всередині ритуалу. Справжнього.

Агата трохи випрямилася, немов збираючи в собі нову нитку розмови, і заговорила повільно, з м'якою впевненістю:

— Є прості ритуали початку дня. Вони не вимагають ні свічок, ні особливих слів, ні таємних знань. Тільки уваги. Наприклад, щоранку, перш ніж увімкнути телефон, я запитую себе: «Що я хочу впустити в цей день?» Це як відчинення дверей - не для зовнішнього світу, а для свого наміру. Іноді я запалюю аромапалочку, але частіше - просто мию руки з ефірною олією. Цей маленький рух стає сигналом: «Я тут. Я обираю бути присутньою».

Аня кивнула:

— Це схоже на заземлення, так?

— Так, — усміхнулася Агата. — Люди недооцінюють силу простого дотику до реальності. Своєї реальності.

Я додав, трохи піднявши брови:

— А якорі в одязі? Ти казала, що колір, тканина, навіть форма можуть бути наміром?

Агата подивилася на мене - спокійно, але ніби трохи уважніше, ніж раніше.

— Одяг - це не просто оболонка. Це сигнальна система. Колір - це енергія. Червоний вмикає тебе, дає імпульс дії. Синій - охолоджує, допомагає зосередитися. Зелений - балансує. Білий - очищає. Я не про моду говорю. Я говорю про символіку, яка живе в нас глибоко, з давніх часів.

Вона провела пальцями по своєму рукаву - глибокий зелений шовк, майже димний на світлі.

— Я вдягаю цей колір, коли мені потрібно говорити зсередини. Не від розуму, а від серця.

Аня тихо прошепотіла:

— Я ніколи про це не думала. Хоча іноді тягне на певний одяг без причини...

— Причина є, — спокійно сказала Агата. — Це і є твоя інтуїція. Вона вибирає за тебе, якщо ти надто зайнята, щоб почути її голос.

Ми замовкли, і я раптом помітив, як по-іншому звучить ця тиша - не як пауза в розмові, а як частина самої розмови. Наче між словами теж відбувався обмін. Я подумав: можливо, саме в таких простих речах і живе справжня магія - у виборі сорочки, у запаху шкіри, у тому, що ти вирішив відчути себе живим, ще до того як почався поспіх дня.

Агата, немов уловивши моє невисловлене запитання, трохи схилила голову і сказала:

— Найважливіше - не тільки починати день із ритуалу, а пам'ятати про нього саме у важкі хвилини. Ми надто часто забуваємо, що в нас є інструменти. Коли накочує тривога, коли все розлітається на частини, перше, що я роблю, - повертаюся в тіло. Дихання. Контакт зі шкірою. Іноді - просто торкаюся долонею сонячного сплетіння і кажу собі: «Я тут. Зараз. Цього достатньо».

Аня тихо запитала:

— Але іноді все всередині ніби стискається... і навіть дихати складно.

Агата кивнула з розумінням:

— Тоді вода. Найдавніший союзник. Склянка води - повільно, усвідомлено. Або вмитися. Прийняти душ. Вода змиває не тільки бруд, а й напругу, чужі енергії, страх. Іноді я просто тримаю руки під холодним струменем, уявляючи, як іде все зайве.

Я теж вставив, уже не як інтерв'юер, а як співрозмовник:

— А якщо ти на людях, і не можеш просто піти під душ?

— Тоді аромат, — відповіла вона. — Крапля ефірної олії на зап'ясті, носова хустинка з твоїм запахом. Навіть просто уявити, як пахне троянда або ладан - і мозок уже починає переналаштовуватися. Ми істоти тонкі, Олександре. Але ми самі можемо вибирати, налаштовувати себе, як інструмент.

Аня нахилилася вперед:

— А як приймати рішення, якщо не впевнений? Коли всередині все тремтить?

— Тоді - стихія Землі, — відповіла Агата. — Сісти. Відчути опору під собою. Прямо фізично відчути, що ти не провалюєшся, ти тримаєшся. І поставити запитання не в розум, а в тіло: де в тілі звучить «так», і де - «ні»? Іноді істина в животі. Іноді в горлі. І це не містика - це чесність із собою.

Я раптом зрозумів, що ця розмова - теж ритуал. Спокійний, простий, майже непомітний... але з тих, що можуть змінити маршрут внутрішнього компаса.

— А тривожні сни? — раптом запитала Аня, немов не наважувалася поставити це запитання до кінця. — Іноді прокидаєшся... і не можеш зрозуміти, що зі сну було правдою, а що ні. І весь день потім немов прожитий у якійсь чужій атмосфері.

Агата подивилася на неї уважно, майже ласкаво.

— Сни - це мова, якою з нами говорить глибинне. Несвідоме. Рід. Іноді - сам Всесвіт. І тривожні сни не вороги. Це послання. Тільки не завжди у звичній формі. Сни тривожать тоді, коли ми надто далеко пішли від себе або ігноруємо щось важливе.

— А що ти робиш, коли тобі сниться такий сон? — запитав я, піддавшись якійсь дитячій цікавості. Було в цьому щось майже давнє - наче ми сидимо біля багаття, і Агата зараз розповість, як насправді влаштований світ.

— Вранці я не встаю різко, — сказала вона. — Спочатку лежу і згадую. Не сюжет - це не головне. А відчуття. Де саме в тілі залишилося тремтіння. Де напруга. Іноді я записую сон - не щоб проаналізувати, а щоб винести його зсередини, відокремити. Це вже акт очищення.