Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— А що це за історія з виконанням поляками смертного вироку над Криштофом Висоцьким? У 1939-му?

— А та історія теж невідома. Кажуть, убив провокатора. Але тоді до цього мало кому діло було. Війною пахло. Може, також у Мінську пошукати? Чи у Вільно? Бо в Кладно судові архіви димом пішли… Ой!.. А слухай, що мені на думку спало. Треба таки розплутати цю справу. Людей розшукати, свідків, якщо архіви згоріли. Може, допоможуть довідатися і про нашу ольшанську головоломку.

— Чому?

— А ти знаєш, кому було доручено виконати вирок над Криштофом і ще десятьма?.. Оберштурмфюреру Штофхену з підлеглим шарфюрером Лінцом.

— Ну то що?

— А те, що ці дві скотини брали участь і в акції знищення наших в Ольшанці. Штофхен — один з тих, хто керував розстрілом на греблі, а Лінц керував охороною операції. Ет, пам'ять твоя котяча.

Я був цілком згодний з ним і вирішив сьогодні ж увечері все записати по гарячих слідах. Ми якраз проходили повз хату Гончаронка і побачили у розчиненому вікні між двома вазонами з «Оленчиними слізками» його посічену дрібними зморшками пику.

— Будяк у квітнику, — сказав непоправний Змогитель.

— Гей, друзі, — озвався бухгалтер, — якщо вже мимо йдете, то чому не заглянути?

І, сам не знаючи чому, я повернув до ґанку. Решта без великої охоти, нога за ногою, потяглися за мною.

Хата була як хата. Велика кімната, водночас «вітальня» та «їдальня», коли прийдуть гості. Тахта, над якою килимок з оленями і замками, буфет, стіл і стільці. Гончаронок повів нас в сусідню кімнату. Виявилося — кухня.

Від інших кухонь її відрізняла тільки наявність газової плити з балоном та полиця, на якій стояли речі зовсім несподівані й непридатні в хатньому господарстві. Так би мовити, «полиця прикрас». Був там старий чайник-самовар для варіння меду з травами, видно, давно не луджений, а тому непридатний, стародавні пивні кухлі (один з ручкою у вигляді чортової фігури), різні збанятка, дуже старі двійчатки, глечики та гладущики на молоко.

І зовсім уже дивовижне. Дуже-дуже старий товкач від ступки. Може, аптекарської. Бо на ньому були не тільки мідні «млинці» на обох кінцях, але й потовщення посередині (це коли розмішуєш напіврідкий відвар з густо засипаних в окріп трав). Товкачик з повною певністю тягнув років на триста з великим гаком.

— Яка стародавня річ, — сказав я.

Гончаронок тим часом налив з однієї великої пляшки (їх багато стояло біля однієї з стін) у гладущик якоїсь рідини, в потім наповнив нею склянки.

— Сідайте-но. Свій мед пити.

Я ковтнув і мало не задихнувся. Мед варили, видно, не тільки з гвоздикою, корицею, перцем і мускатним горіхом, але й на майже чистому спирті.

— Ну, Тодоре Гнатовичу, — ледве віддихнувся Шаблика. — Якщо ви щодня та таке…

— Що, мочимордою прозвали? — усміхнувся бухгалтер. — А ви менше вірте. Прополощу рот для дезинфекції та ковток зроблю, то всі вже й кажуть: п'є.

«Бреше», — подумав я.

А Гончаронок з постійною своєю в'їдливою лагідністю (а люди інстинктивно не вірять у такі поєднання) додав:

— Горілки не пив, пива не любив, тому й кар'єри не зробив.

— А що, — сказав Змогитель, — схоже на правду. Я одного разу в Новогрудку зайшов до ресторану. Через якийсь там час і він заходить. Якась справа його теж туди привела. Мене не помітив. Сів за столик, дає офіціантці замовлення, а потім: «І десять грамів горілки». У тієї очі на лоба полізли: «Чому?» А він: «Та мені тільки для запаху, а дурості в мене і своєї вистачить».

Всі зареготали. Гончаронок, як мені здалося, вимушено, не зовсім природно.

Відчувши, що тема розмови йому чомусь неприємна, я знову перевів розмову на товкачик.

— У музей би його.

І раптом він на хвилину зовсім несподівано розлютився, але швидко взяв себе в руки.

— Що ви до мене з цим товкачем! Оди-ин, други-ий. Якщо і віддам, то в музей, а не вам і не йому.

— Кому — йому? — Мені чомусь захотілося взяти його нашармака, блефонути. — Ольшанському? Висоцькому?

Здалося мені чи ні, але, по-моєму, він трохи знітився.

— Та Висоцький пристав, як шевська смола до чобота.

«Знову Висоцький, — подумав я, — всюди Висоцький». Але Гончаронок тільки рукою махнув:

— Висоцький… Віддай та віддай, все одно ступки в тебе нема, а в мене є.

— Яка ступка?

— Та зовсім молода, років їй, може, вісімдесят. А я йому товкач віддай. «Чому ти, кажу, мені свою ступку до повного комплекту не віддаси?» — «Моя, каже, новісінька, а твій товкач давно яр-мідянка поїла. А мені знадобиться. Може, так його відполірую, що як новий буде».

Я глянув на товкач — він був геть увесь у малахітовому нальоті. Подекуди яр навіть виїла на ньому невеличкі віспинки.

— Віддай, віддай, — бурчав Гончаронок, — усім треба, аби не мені. Одному віддаси — інший образиться. Ні, нехай поки що в мене полежить.

— Як хочете.

— Висоцький… Висоцький… Зрозуміло, роботи мало, то суне носа, де іншим немило. Тільки якийсь старий розповідає, як воно бувало, — цей уже тут найвдячніший слухач. Коли органіст дзиґарі ремонтував, механізм та циферблат, то він увесь час біля нього сидів. Один раз і мене затягнув. Цікавість, бачте, його брала. Приглядався: «Може, й самому коли доведеться». Робити нічого, то й лазить.

Через кілька хвилин ми попрощалися й пішли, відмовившись од другої чарки «меду».

… Але нехай мене грім поб'є на різдво, якщо наші пригоди на цьому закінчилися. Ми підходили до замкової брами, і тут мені спало на думку:

— Хлопці, давайте заглянемо. Може, вони, ця «пані з ченцем», і сьогодні з'являться.

Трохи підігріті «медом», вони погодилися. І от ми досить галасливо ввалилися в запаскуджений двір. Місяць освітлював його половину, лежав на вежах костьолу за мурами. І нічого.

І раптом я, зиркнувши на галерею трохи правіше, ніж того разу, помітив.

— Хлопці, он вони.

— Та де? Нічого не бачу, — сказав Шаблика. — Ой, ні, он вони.

По галереї, видно, кінчаючи вже свій нічний похід, рухалися темна довга тінь і тінь світла. Секунда… третя… зникли.

— Ну, самі бачили, що б це могло бути? — спитав я.

— А біс мене вражий побери, якщо я знаю, що це, — буркнув Змогитель. — Містика якась, так воно і так, матері твоїй ковінька.

— Ну, — зітхнув Шаблика, — за долю молодого покоління можна не турбуватися. Учитель білоруського красного письменства хворий на