Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

А це може бути… О, Господи!.. Ось де воно!..

VII

…Засну, а шибка брязь!.. І не чутиму… І не почую…

А перед очима вставали пов’язані трупи, і горла у них були туго постягані і потикані ножами…

Шістьма болотяними очима дивилось у хату вікно і стрічало двоє круглих великих очей, повних не то жаху, не то сміху…

А ліжко так далеко од вікна. Можна не спати, а не почути… У вухах так шумить, а до цього ще й гомін і стук тут, у будинкові, і там, за вікном…

І він поставив ліжко під саме вікно…

Уже давно, приходячи увечері додому, він ще в прихожій черкав сірника і входив з ним у кімнату. Тут же світив свічку, що завжди стояла коло дверей напоготові, і обдивлявся всі закутки. Обдивлявся так, ніби хто стояв за вікном і дивився на його. І тільки тоді вже світив лямпу.

Тепер же він вертався додому, аби на ніч і лямпи не світив зовсім. Обдивившись зі свічкою кімнату, він зараз же гасив її і вже поночі роздягався і йшов на ліжко. Але з вікна ні на мить не спускав очей. І бився в холодних ланцюгах жаху і не тямив, коли наступав ранок.

Так минали ночі. Багато минуло їх. А може, й мало, та тільки вони були такі довгі, як вічність.

Чи він спав, чи ні – сказати цього не міг. Це було ні те, ні друге. В обіймах жаху він не думав, а тільки злегенька тремтів і ждав. І здавалося, що так уже буде без кінця.

Вночі він чув найтихіші звуки, і було їх так багато, що він уже не боявся їх. І знав їх так добре, що завжди пізнав би між ними найменший новий. Його тільки дивувало сильно: де їх стільки береться вночі? Дивно, що раніш він не чув і одного подібного.

Так минали ночі.

VIII

І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий – він зразу піймав його і насторожився.

Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці.

Без найменшого звуку він підвівся і сів на ліжку. І в ту ж мить почув, як заскреготіло тихенько скло і перед вікном щось мелькнуло, а просто перед ним промайнув струмок свіжого повітря, повний чужих надвірніх шепотів і сонних звуків.

А перед діркою сторожко став силует людської голови.

Вічність чи хвилина минула – він не знав. Але не боявся і з цікавістю, мов спросоння, дивився на круглий силует з двома мутно блискучими цятками посередині.

А як голова просунулась у вікно і сторожко наставилася в пітьму кімнати – цілий рій страшенних криків піднявся аж од пальців ніг і буйною хвилею вдарився в горло.

Але горло було міцно стиснуте холодним ланцюжком жаху, і ні найменшого звуку не рознеслося по кімнаті. Тільки волосся на голові виправилось, як дріт, і поміж ним полився струмок холодного, терпкого повітря.

А перед очима, як живі, стали поперетягані і потикані ножем шиї.

Він хотів ворухнути ногами, але не міг: вони складали з ліжком одно ціле. Тільки руки, як тіні, нечутно шукали кругом. Одна зачепилася за вузький ремінний поясок, що висів на спинці крісла. А голова ще більше просунулася в хату, і профіль шиї ясно визначався на білім луткові.

Блискавкою промайнула в голові маленька, з однієї лінії, фігура, страшна, як смерть. Бо вона була символом смерти.

IX

І кінець пояска, як гадюка, просковзнув крізь пряжку, і символ смерти був уже в руках. Один бистрий непомітний рух – і ремінь туго затягся кругом шиї в вікні.

Щось глухо уркнуло в стиснутім горлі… брязнули розбиті склянки… знадвору застукало в стіну, ніби хто швидко дрався по стіні…

А він, уже не помічаючи ніяких звуків, тяг за ремінь все дужче й дужче. Згодом устав на ліжку і закляклими руками натягав кінець…

Час не існував. Тільки чулось скреготаннє скла об стиснуту шию. А потім і це зникло. Тоді злість, як вибух пожежі, обхопив його з тім’я до п’ят. Він підняв ногу і скільки сили ударив у голову. І раз за разом, все більше скаженіючи, він підводив і опускав ногу.

І кожний раз у кімнату падав ляскаючий звук, ніби хто плямкав великими одвислими губами, і в’яло качалася по лутку голова та злісно скреготіли шматочки по затягнутій шиї.

Було схоже на те, ніби він одривав міцно прив’язаний м’яч, не міг одірвати, і бив його від злости ногою. Нога була мокра і тупо нила…

X

…утома свинцем придавила його тім’я. Він сів і, ледве рухаючись, прив’язав ремінь до ліжка і, не однімаючи руки, упав на подушку. І не було вже ні страху, ні звуків. Він спав, як мрець…

Сіра усмішка світання заграла на п’яти шибках чудного вікна.

А на луткові лежала кривава голова з перев’язаною ременем і порізаною склом шиєю.

І вилізлими очима пильно вдивлялася в скорчену сонну людину на стоптанім і скривавленім ліжку…

Надія Кибальчич

26.04.1878 р., м. Ясногород, Житомирщина – 6.09.1914 р., м. Кагарлик, Київщина.

Її матір’ю була письменниця Надія Симонова-Кибальчич (1857–1918), яка писала під псевдонімом Наталка Полтавка.

Закінчила Лубенську гімназію, деякий час жила в Італії та Австрії. Поезії, оповідання і казки друкувала в журналах «Літературно-Науковий Вістник», «Будучність», «Молода Україна», «Рідний край», в ґазетах «Рада», «Руслан», «Діло» та в альманахах.

Перекладала з італійської, французької та німецької.

Смерть чоловіка викликала в неї велику депресію, письменниця покінчила життя самогубством.

Оповідання «В старих палатах» публікувалося в «Українській Хаті» (1912).

В старих палатах

Паоло Порта рішив переїхати на зиму до стародавнього міста N. і оселитися в будинку, що дістався йому від покійного дідового брата Бенедетто Порта.

Того будинку він ніколи не бачив, бо ніколи не був у N. У нього було чимало маєтків у ріжних провінціях і чимало будинків по ріжних містах. Свого діда, Бенедетто Порта, від котрого йому зосталась величезна спадщина в додачу до великої спадщини по батькові, він бачив тільки раз. Тоді він був ще підлітком. Дід справив на нього дуже неприємне вражіння: то був завсіди ласкавий, навіть підлесливий добродій, але хлопцеві чогось здавалось, що він, напевне, лихий та немилосердний. Казали, ніби він придбав своє величезне багацтво потайним лихварством.

Вже немолодим, він став