Читати книгу - "Проби"

ним наші пори: принаймні я не пам'ятаю такого, щоб воно мені по-справжньому смакувало з першого ковтка. Анахарсіс[99] дивувався, що греки наприкінці трапези пили з більших коряків, ніж на її початку. Як на мене, це робилося з тієї самої причини, з якої й німці починають наостанку змагатися, хто кого переп'є. Платон забороняв дітям пити вино до вісімнадцяти і забороняв напиватися раніше, ніж у сорок років; тим же, кому за сорок, він рекомендував утішатися вином досхочу і щедро поклонятися Діонисові, що приборкує і втишує жагу, подібно до того, як вогонь топить залізо. Ба, у своїх Законах він вважає такі учти корисними (аби лиш застільний голова стримував бешкетників), адже сп'яніння — то гарне і непомильне випробування вдачі людської; до того ж, воно може бути вельми помічне для літніх людей: може так їх збадьорити, аж вони затанцюють або заспівають, чого б не зважилися зробити по тверезому. Вино здатне загартувати душу й тіло. Одначе Платон схвалює такі обмеження, почасти запозичені ним у картагенців: слід утримуватися від вина у військових походах; кожному урядовцю і кожному судді не можна брати ані краплі в рота при виконанні своїх повинностей та розв'язанні державних справ; пити не слід ні в денні години, відведені для інших справ, ані тієї ночі, коли бажають зачати дитину.

Кажуть, філософ Стільпон[100], пригнічений старощами, навмисне пришвидшив свій кінець, надуживаючи вином. З тієї самої причини, але не своєю волею, згас уже хирий Аркесилай. Водночас давнина нам лишила потішну загадку: чи піддається душа мудреця дії вина?

А задуму жени, не замикайся в ній!

Горацій, Оди, III, 28, 4

Пер. Андрія Содомори

На яку тільки дурість не наражає нас надмірний гонор! Найстатечнішій душі треба дбати про те, щоб твердо стояти на ногах і не гримнути додолу через власну кволість. Між тисячами душ нема жодної, яка бодай хвилю у своєму житті трималася б міцно і певно, і навряд чи здатна душа за своєю природною властивістю бути такою. Якщо додати до цього сталість, то це вже, вважай, найвищий щабель досконалості; я маю на увазі, якщо ніщо її не похитне, а це залежить від тисячі випадковостей. Великий поет Лукрецій даремно філософує і натужує дух; хіба не стратив він розуму від приворот-зілля? Чи ви гадаєте, ніби грець не побив би Сократа з таким самим успіхом, як простого собі парубка? Декотрих хвороба доводила до того, що вони забували, як їх звати, іншим легка рана забивала памороки. Бо і найбільший мудрець усе-таки зостається людиною; а чи є щось вразливіше, нікчемніше, зникоміше? Мудрість нітрохи не гартує нашої природи:

Блідістю й потом рясним одночасно береться людина

Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна від жаху.

Лукрецій, Про природу речей, III, 155

Пер. Андрія Содомори

Людина не може не кліпати очима, як на неї замахуються. Вона не може не тремтіти, мов дитина, опинившись на краю провалля. Природа не утрималась від того, щоб не зберегти за собою ці незначні ознаки своєї переваги, нездоланні ні для нашого розуму, ні для стоїчної чесноти, аби нагадати людині про її смертність і малість. Вона блідне з тривоги, червоніє з сорому, ячить від кольок як не гучним і розпачливим зойком, то хрипким і зламаним голосом:

Хай нічого людського собі за чуже не вважає.

Теренцій, Сам собі кат, І, 1, 77

Поети, які роблять зі своїми героями все, що їм заманеться, не важаться позбавити їх здатності плакати:

Так він крізь сльози промовив і флоту пустивши повіддя.

Верґілій, Енеїда, VI, 1

Пер. Михайла Білика

З поета досить того, що він поскромлює і втишує нахили свого героя, але здолати їх він не годен. Навіть сам Плутарх, такий мудрий і тонкий суддя людських учинків, згадавши про Брута і Торквата[101], убивць власних дітей, висловив сумнів, чи цнота може зайти аж так далеко і чи ці люди не діяли, засліплені іншою пасією. Усі вчинки, що вибиваються за звичні межі, трактуються у світлі від'ємному, бо нам не до мислі ні те, що вище за наш смак, ні те, що нижче за нього.

Даймо спокій стоїкам, які поклоняються гордині. Але коли навіть у філософській школі, з усіх шкіл найгнучкішій, ми чуємо такі похвалки Метродорові[102]: Я впіймав і запопав тебе, фортуно; закрив для тебе усі входи й виходи, щоб ти не здоліла добратися до мене. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9; або коли Анаксарх[103], на розказ Нікокреона, кіпрського тирана, кинутий у кам'яну ступу і катований ударами залізного товкача, не перестає вигукувати: «Товчіть, товчіть, скільки подужаєте, не Анаксарха трощите, а його оболонку»; або коли ми чуємо, як наші мученики з полум'я волають до тирана: «Цей бік уже спечений, край і їж, м'ясо готове»; або коли у Йосифа ми читаємо, як дитя, геть розшарпане гострими щипцями і проткнуте шипухами, все вперто не схиляє голови перед Антиохом і твердим, мужнім голосом кричить: «Тиране, ти марнуєш час, бо я добре маюся. Де той біль, де ті муки, якими ти погрожував мені? Не на того напав! Моя стійкість завдає тобі більше муки, ніж мені твоя жорстокість; о підлий людоморе, ти млієш, а я кріпну; змусь мене скаржитися, змусь мене відступити, змусь мене піддатися, якщо зможеш; додай відваги твоїм полигачам і катам; у них уже серце упало, їм уже несила; озброй їх і розігрій»; — коли ми довідуємося про те все, то треба визнати, що в душах цих людей щось таки зайшло, що їх пойняло якесь шаленство, аж ніби вже святе. А коли ми натрапляємо на такі відгуки стоїків: «Я волію бути безумцем, аніж розпусником (Антистенові[104] слова); коли Секст запевняє нас, що воліє шаленіти радше з болю, ніж із розкошів; коли Епікур мовби плекає і викохує свою подагру, відмовляється від спокою та здоров'я, з легким серцем пристає на будь-які страждання, гордуючи слабким болем і накликаючи лютіші та гостріші муки, гідніші його особи:

Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий

Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

Верґілій, Енеїда, IV, 158

Пер. Михайла Білика

хто не згодиться з тим, що це об'яви розшалілого духу? Душа наша не зугарна сягнути