Читати книгу - "Проби"

зі свого сідала аж так високо; їй доведеться опустити його і, заївши вудила, порвати людину під такі небеса, що згодом вона сама дивуватиметься власному подвигу. Так у потребі воєнній запал битви штовхає іноді хоробрих вояків на таке зухвальство, що пізніше, спам'ятавшись, вони самі собі великим дивом дивуються: так поети часто проймаються здумінням перед власними творами і не пам'ятають, яким шляхом домоглися такого натхнення, це і є той душевний стан, що його звуть захватом і нестямою. І як Платон твердить, що марно спокійна людина стукає у двері поезії, так само й Аристотель запевняє, що жодна виборна душа не вільна від домішки безумства. Цілком слушно він називає безумством всяку, ба навіть найпохвальнішу, вихватку, що перевищує нашу тяму і наш суд. Адже мудрість — це вміння панувати над своєю душею, якою вона керує обачно, тактовно і відповідально. Платон зазначає, що здатність до пророцтва перевищує наші сили, бо пророк має виходити з себе, бо наш ум має бути потьмарений сном чи хворобою або ж витіснений якимсь натхненням, що зійшло з неба.

Розділ V

Про сумління

Якось, подорожуючи, ми з сіром де Лабрусом, моїм братом (а діялось це під час наших горожанських воєн), спіткали одного статечного шляхтича. Він був прихильник ворожого нам сторонництва, але я і гадки про це не мав, бо він підшивався під наше. Найгірше у таких війнах те, що карти в них перемішані: противник не різниться від вас жодною виразною ознакою, ані мовою, ані строєм, він вихований серед тих самих законів, звичаїв і клімату, отож важко не вклепатися, не набрати в халяви. Ось чому я потерпав, як би самому не нахопитися на наші підрозділи там, де мене не знають і де довелося б назвати себе або вскочити у ще гірший клопіт, як це вже одного разу зі мною було. Внаслідок такого непорозуміння я втратив не тільки своїх людей та коней, а й свого пахолка, волоського шляхтича, якого я дбайливо викохував і який загинув у розквіті юності, сповнений найрожевіших надій. Але той наш випадковий кумпан був такий розгублений і так страшився при кожній появі комонників або коли ми поминали місто, що тягло руку за королем, аж я врешті здогадався: то була гризота його нечистого сумління. Сіромі видавалося, ніби крізь його маску та хрести на плащі хтось може вичитати загніжджені в його серці таємні заміри. Ось як химерно може озиватися у нас совість! Вона велить нам зраджувати, оскаржувати і поборювати самого себе. Навіть як нема іншого свідка, вона сама свідчить проти нас:

Душа, мов кат, сама себе бичує, махаючи прихованим бичем.

Ювенал, XIII, 195

А оцю оповістку знають і малі діти, не то що. Фінікієць Бесій, коли йому закидали, що він навмисне видрав гороб'яче гніздо і повбивав горобців, виправдовувався тим, що ці птахи даремно винуватили його в убивстві батька. Досі про батьковбивство ніхто не здогадувався і не знав, але мстиві фурії сумління змусили розкрити цю таємницю того, хто мав зазнати за неї кари.

Платон твердив, що кара йде слідом за злочином, а Гесіод[105] поправив його, заявивши, що кара вершиться разом зі злочином, тієї самої миті. Хто очікує кари, зазнає її, а хто її заслужив, очікує її. Вчинене зло породжує тортури:

Замір лихий на того й поверта, що лихе це задумав.

Наводиться у Авла Геллія, IV, 5

так як оса, жалячи іншого, завдає собі ще більшого зла, бо втрачає жало й гине:

З жалом і життя своє втрачає.

Верґілій, Георгіки, IV, 233

Муха-майка має в собі якусь речовину, що править за антидот проти власної отрути. Так само, мірою того, як ми зазнаємо утіхи від гріха, сумління спізнає протилежне почуття, яке мучить нас прикрими видивами і наяву і вві сні:

Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі —

Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці, —

Вчинений хтозна-коли і затаєний зраджує злочин.

Лукрецій, Про природу речей, V, 1157

Пер. Андрія Содомори

Аполлодорові наснилося, нібито скити здирають з нього шкуру і варять його у казані, а серце його при цьому примовляє: «То я причина оцих усіх катушів». Лиходіям, як казав Епікур, годі сховатися, бо вони не можуть утекти від власного сумління.

Винному перед власним судом не відмитись:

Ось перша кара у чім…

Ювенал, XIII, 2

Подібно до того, як сумління сповнює нас страхом, воно вливає в нас також певність і душевний супокій. І я можу сказати, що часто й густо я йшов твердішим кроком завдяки внутрішньому пересвідченню в чистоті своїх намірів та волі:

Кожний, в сумління своє зазирнувши,

Після діяння виказує страх чи надію.

Овідій, Фасти, І, 485

Прикладів таких тисячі, а мені стане і трьох, пов'язаних з однією й тією самою особою.

Сципіон[106], оскаржений перед людом римським у тяжкому переступі, замість виправдовуватися або підстилатися під суддів, заявив: «Дуже вам пасує вершити суд і вимагати голови того, завдяки кому ви здобули силу судити увесь світ!» Іншим разом у відповідь на обвинувачення, що кинув йому в лице народний трибун, він замість захищатися сказав: «Громадяни, ходімо складемо подяку богам за звитягу над картагенцями, що вони мені ниспослали такого самого дня, як сьогодні», а коли перший рушив до святині, все зібрання і сам скаржник подалися слідом. Коли Петилій[107], із Катонового наусту, зажадав у Сципіона подати рахунки витрачених ув Антиохії грошей, той, прийшовши з цією метою до сенату, дістав із-під плаща книгу і заявив, що це грошовий звіт про прибутки та видатки; та коли йому запропонували подати книгу на судовий розгляд, Сципіон навідріз відмовився, мовляв, він не хоче завдавати такої ганьби самому собі; і власноруч, перед очима сенату, розшарпав і подер її на клапті. Навряд щоб людина з нечистим сумлінням могла діяти так рішуче. Сципіон мав від природи шляхетне і, за словами Тита Лівія, надто звикле жити високими пориваннями серце, аби мати рильце в пушку або принижуватися до того, щоб доводити власну невинність.

Слідство з допомогою тортур — дуже небезпечний винахід; мені видається, що це радше проба терпцю, ніж проба правдивості. Приховує правду і той, хто подужає тортури пересилити, і той, хто ні. Справді, чому біль змусить мене радше визнати те, що є, ніжте, чого нема? І навпаки, якщо той, хто