Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.

Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.

Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.

— Іншого немає?

— Ні.

— Цей підроблений…

— Його мені дав хазяїн, — ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.

— Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, — гигикнув залізничник.

— Десяток чого? — не збагнув помічник.

— Підроблених квитків.

— Навіщо? — здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.

— Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, — це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.

— За що? — не вкладалося помічникові у голові. — У мене й так мало грошей!

— Бо то паскудство — їздити з фальшивим квитком, — відповів контролер.

— Та ви ж самі їх підробляєте!..

— Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха — цілий день підробляти квитки?

— Ви краще б перони мили.

— Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.

— Такого не може бути, — ще опирався помічник. — Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.

— Їздити з фальшивим квитком — куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.

— Він не прибіжить, — сказав помічник.

— Атож, — погодився залізничник. — Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.

Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.

— У мене зовсім мало грошей, — пробелькотів помічник.

— І в мене мало, — відповів службовець. — Платіть!

— Він дає мені тільки п’ятдесят франків денно, — поскаржився помічник. — Я й поїсти не маю за що…

Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.

«Платіть!» — зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.

Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п’ятифранкову, яка ще спливала кров’ю.

— А може, двадцять п’ять, — нерішуче промовив він.

«Тридцять!..» — вимагали три випростані пальці службовця.

Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.

Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.

2

Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, — електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.

Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.

Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м’ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.

Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.

3

— Не рясно, — скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.

Помічник чекав, стоячи біля столу.

— Ви їх попсували, — додав хазяїн. — Зубчики ось цієї геть понівечені.

— Надто старий сачок, — відповів помічник. — Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.

— А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? — гримнув хазяїн.

Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.

— Відповідайте! — не вгавав хазяїн. — Ви чи я?

— Я… для вас, — відказав помічник.

— Я вас не приневолюю, — гнув своєї хазяїн. — Якщо ви хочете мати п’ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.

— Відкиньте тридцять франків за квиток, — відважився зауважити помічник.

— Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.

— Атож, підробленими квитками.

— То не ловіть гав.

— А звідки я маю знати, що він підроблений?

— Це не штука, — відповів хазяїн. — Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев’яні.

— Хай так, — примирливо мовив помічник. — Але тридцять франків — верніть.

— А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.

— Неправда, — не погодився помічник. — Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.

— Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?

— Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком… До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти…

— Цього року Занзибар є в кожного, хто хоче й не хоче, — сердився хазяїн. — Він уже нічого не вартий.

— А струмінь води з-під ніг? А струм, підведений до хвіртки? А розпечена ручка дверей чогось варті? — несподівано вибухнув помічник. Його жовте худе обличчя зморщилось, і він, здавалося, ось-ось заплаче.

— Це вас загартовує, — відповів хазяїн. — А що ви хочете? Я тут нуджуся…

— То йдіть самі половіть марок, — кинув помічник. Зціпивши зуби, він таки стримав сльози.

— Я вам плачу! — крикнув хазяїн. — Ви злодій! Ви не заробляєте — ви обкрадаєте мене!

Помічник стомлено втер лоба обшарпаним рукавом. В голові йому гуло, мов у дзвоні. Він хотів на щось спертись, але стіл від