Читати книгу - "Генерали імперії"

Дорошенко перебрався бродом через Ламу (собаки за конем пливли) і на тому боці, в Залам’ї, подався полями до перелісків. Підмосков’ям хазяйновито порядкувала пізня осінь — як війне вітер, багряне листя хмарами летить, кружеляє, дерева на очах роздягалися, чагарі та переліски посвітліли і теж стали просторими й продивлялися далеко. Поля стояли невпізнанні. На зайців полювати взимку по пороші — більший смак, але не став чекати снігу — потягло погуляти в степу. Зранку ще світило сонце, і ніби ледь якесь тепло було, але швидко насунуло сіре хмаровиння, з півночі, казали, з Білого моря, подув холодний вітрюган, почало накрапувати, але вирішив додому не повертатися, хоч і легко зодягнувся. Та й що то за охотник, як злякався негоди? Мрячка була не густа, проте швидко холодніла, ставала їдучою та злою, руки наче зашпорами зайшлися. Почув холод і між лопатками на спині, але не звернув на те уваги. Іноді йому здавалося, що над степом ні-ні, та й кружляють білі мухи. І він здогадався: та то ж перші сніжинки вигулькнули з піднебесся, не сьогодні-завтра у Підмосков’я завітає зима з першим снігом. Ось тоді вже відведе душу, по першій пороші зайці залишать добрі сліди, хоча, хитрюги, й плутають… Досить легко здобув перших двох зайців, прив’язав їх тороками до сідла. «Є дітям хвостики», — подумав, посміхаючись до своїх думок. Коли б не повертався з полювання і знімав шкурки із зайців, діти з нетерпінням чекали, коли батько подарує їм по пухнастому хвостику. Тож він, пам’ятаючи про забаганки дітей, завжди добував чотирьох біляків — щоб кожній дитині припало по хвостику. Діти потім хвостиками всю зиму граються. Ось уже й третього добув, лишилося ще одного, і можна повертатися додому. Правда, на душі в нього трохи баламутно стало, наче жаль її пронизував. І все тому, що третього не поцілив наповал, а тільки поранив, і він закричав, певно, відчувши свій кінець. Закричав зненацька, сильно, наче дитина. Голос справді, як дитячий, і він аж пошкодував, що зачепив того крикуна з дитячим голосом. Хоч і знав, що зайці можуть кричати пронизливими дитячими голосами, але все одно полював на них, хоч потім ще довго лунав в його вухах той щемкий крик маляти…

Погода тим часом хутко псувалася, мжичка посилювалась. Петро Дорофійович відчув, що в нього вже мокрі плечі, а місцями й спина. Пориви холодного вітру наростали, він почав на коні промерзати. Повернув би додому, але згадав, що комусь з дітей не дістанеться хвостика, і поїхав у рідкий чагарник, де, бачив, бігали зайці. Траплялися серед них і вже наполовину білі — відчуваючи, що зима вже ось-ось, не за горами, а за лісами на обрії, і щоб вона не застала їх зненацька, зарані готувалися її зустріти в білих шубках, невидимих на білому снігу. Буває, що зима забариться, і тоді білі зайці на рудій жухлій траві здалеку себе викривають і в першу чергу гинуть у вовчих зубах, бо серед багряного листопаду їм, білим, сховатися ніде.

За одним з таких, наполовину вже в білому кожушку, і спрямував Гнідка. Довговухий кинувся до рятівного ліска. Заєць був нічогенький, нагуляв за літо вагу. Дорошенко пустив коня йому напереріз. Заєць зник в низинці. Полювальник подумав: доки сірий її пробіжить, він, горою скоротивши шлях, вже чекатиме його на виході з видолинка, біля чагарів. І встиг першим. Ще мить, і з низинки, як очманілий, вилетів сірий, високо закидаючи на бігу довгі задні ноги, ледь чи не перекидаючись через себе. Петро Дорофійович притис приклад до плеча, спіймав довговухого на цівку рушниці, але вистрілити не встиг, бо з-за куща напереріз зайцю вискочив вовк.

«Еге-ге, — подивувався Дорошенко, — виходить, на цього зайця є ще один полювальник? Ну й лови у мене назрівають…»

Вовк був здоровенний, як півтеляти завбільшки, і когось йому нагадував. Ба, ба, та це ж той… Що взимку у вікно до нього заглядав. Він, вовчище з розпанаханим вухом.

Треба було б стріляти вже по вовкові, але Дорошенко чомусь — сам потім дивуватиметься — опустив рушницю. А заєць навіть не встиг і загледіти, звідки на нього звалилась ще одна біда, як вовчі щелепи зімкнулися на його спині… Крикнув довговухий востаннє — пронизливо, якось по-дитячому, почувся хрускіт його кісточок, і все стихло.

Густо сіялась мжичка, груди і спина в Дорошенка вже були мокрими, а він сидів на коні (у вухах все ще лунав передсмертний дитячий крик зайця), не відчуваючи навіть холодного вітру, що пронизував його наскрізь. Мокрі голі дерева плакали, кінь струшував з себе вологу…

Вовк спровкола повернув голову, подивився на Дорошенка і неквапом пішов у чагарі, несучи в зубах мертвого зайця… Дорошенко ще міг би йому вистрілити в зад, але не став того робити, зачудований сміливістю сірого розбійника. І його нахабністю.

Вовк зник за кущами…

Мжичка вже переростала в дощ, по лицю Дорошенка дзюрили дощові патьоки, заливали очі, й вони щеміли, він мокрим рукавом намагався їх протерти. Вітер посилювався, гуло в степу. Петро Дорофійович повернув коня до села, вже не відчуваючи холоду, тіло наче закам’яніло.

Додому дістався геть закоцюблий і мокрий, сухого рубця не було. Зуби дрібно цокотіли, він нічого не міг з ними вдіяти.

— Та ти ж увесь мокрий, як хлющ, — жахнулася Агафія і притьмом заходилася стягувати з нього одіж, що липла до його тіла. — У твоєму віці ще не вистачало застудитися… Восени мжичка з холодним вітром — гірше морозу взимку… Господи, хоч би груди не застудив…

Груди він якраз і застудив.

Всю ніч не міг зігрітися, хоч Агафія і витерла його спиртом, вовняною хусткою обмотала та кожухом вкрила, але він все одно тремтів і не міг зігрітися та все скаржився, що йому холодно… що йому холодно… що йому холодно… Зуби дрібно цокотіли. Всю ніч його тіпала пропасниця, Агафія насильно — пити він не хотів — влила йому в рот царського вина, але й воно не зігріло чоловіка. З’явився сухий надривний кашлюк, Петро Дорофійович скаржився на тупий біль у грудях і в боці, дихав важко, з тонким присвистом. Горів.

Вранці Агафія послала за сільською знахаркою, бабця