Читати книгу - "Том 1"

Ті сни літали, наче хижі птахи, у темряві крилами гучно били, лякаючи незрячі сонні душі, то знов ширяли, мов нічнії сови, безгучно, тихо звужували круги і налягали зморою на груди, безформною марою без обличчя, що кров пила із невидимих ран.

1 кидались невільники-народи, стогнали глухо, скрикували з болю, безладно шарпались і побивались, та один одного кривавили крізь сон, одурені примарами важкими, і прокидалися на мить у чорній тьмі, підводили повіки обважнілі і голосами, хрипкими від змори, питали в темряви: чи хутко день?

А темрява відповідала сміхом, роззявивши беззубу, чорну пащу, і знову їх давила сном важким.

Але крізь сон пронизувались мрії, мов промені з далеких тих світів, що з нами тільки світлом розмовляють і погляд наш привчають вірить в світло без плям, без тіней... Мрії передсвітні, які ви чарівні! Чи є весна, яка б могла квітками дорівнятись урочим барвам вашим? Де веселка така ясна, щоб пе здалась блідою супроти вас? Хто бачив блискавицю, яскравішу над полиск ваших крил? Коли бува, щоб заграва червона своєю кров’ю залила й втопила препишні, ярі багряниці ваші і ваш вогонь пожаром пойняла?

І марилось невільникам-народам, що вже вони прокинулись навесні, і голосно вони вітали ранок, і руки простягали, і до неба зверталися засклеплені їх очі, аж тут повіяв зимний вітерець, обвіяв змучені палкі обличчя, умив холодною росою очі, розкрились очі, в’язні пробудились і бачать: побіліла їх темниця, виразно видко і склепіння, й стіни, і всю її ширінь, і всю тісноту, весь бруд, всю цвіль, всю нечисть, і всіх гадів, і всю страшну трагедію обличчів певільницьких... А де ж багрянець мрій?

Як довго сон тривав? Чи се весна?

Так де ж її раптові ранні зорі?

З якого краю тута сонце сходить?

Чи, може, се й пе день, а біла ніч, та хвора тьма, та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною?..

Ось уночі пробудились думки: «Спиш?» — мені крикнули і залюбки кров мою пить почали, як вампіри... П’ють без ваги, без жалю і без міри... Ось налетіла одна промениста, як метеор, безпричальна, вогниста і пролетіла... її не спинить...

Чую, що погляд мій гостро яорить, пильно пронизує темряву чорну,— не подолати її необорну!

Думка пролинула, зсунулась тьма, ось уже ясної й сліду нема...

Тільки даремно горять мої очі: тьму освітити немає в них мочі... Темно... Ох, мучать як думи-вампіриї Годі, лишіть! всею силою віри я узброяюсь тепер проти вас, слушний, бажаний настав тепер час. Вірю я в правду свого ідеалу, і коли б я тую віру яламала, віра б зламалась у власне життя, в вічність розвитку і в світу буття, власним очам я б не вірила й слуху, я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра! Думка питає: «І віра та щира?»

3/X11 1905

Чого в пишнім замку ні в однім вікні Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?

Чи граф фон Ейнзідель гуляє?

Так чом же ні співів не чуть, ні музик,

А зрідка чувати приглушений крик?

Чи граф фон Ейнзідель вмирав?

Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров, Йому тільки в жилах бентежиться кров, Думки не дають йому спати.

І вдень він даремно розваги шука,

А потім по ночах марою блука,

Обходить всі зали й кімнати.

Що гляне в вікно, то зустріне пітьму І марища в вічі заглянуть йому;

Він мусить заплющити очі,

Та з думки не гинуть обличчя бліді І постаті згорблені, тонкі, худі,

Старечі,, дитячі, жіночі...

Ті самі, що бачить він вдень навспражки: Усе то піддані його й двораки,

Все слуги «від бога надані».

Чого ж вони хочуть? Що винен він їм? Що він заподіяв підданим своїм?

За що його мучать піддані?

Він з божої волі, не з власної, пан І катом ніколи не був для селян,

І панщина в нього лагідна,

Малії відбутки і легкі чинші,

Він з світу не звів нічиєї душі,—

За що ж сяя кара негідна?

Чому ж як він ступить на замковий двір, У кождих очах зустрічає докір,

Мов Каїн, що вбив свого брата?

Як піде на лан, де женці його жнуть,

Здасться, женці його мовчки кленуть: «Бодай тобі наглая страта!

Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,

А ти розкошуєш, неначе в раю!

За що тобі тії розкоші?

Така хіба воля небесна була,

Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола, А ти їв і дарма й за гроші?..»

Бринять день і ніч ті мовчазні слова, Болить від них серце, болить голова, Немає потіхи нізвідки.

Граф пити покинув червоне вино — Підданською кров’ю відгонить воно —

Не милі напитки й наїдки.

І ворогом стала графиня-жона,

Турбот свого пана не тямить вона,—

Для неї то марні розмови,

Спокійно живе серед панських вигод, їй тільки на думці пишнота клейнод, Забави, турніри та влови.

У неї працюють в покоях дівки,

Все шати гаптують, мережать хустки, Нанизують перли дрібненькі.

А графові страшно тих гарних речей: «Жона бере світло дівочих очей,

Щоб з нього робить витребеньки...»

Був син-одиночок, мале пахоля,

Тепер він за пажа в дворі в короля,

Бо так забажалось графині.

Відколи в столицю подавсь його сип, Зостався Ейнзідель, як палець, одии У замку свому, як в пустиш.

З кімнати в кімнату, з палат до палат Як тінь сновигає нещасний магнат.

За ним мов слідкують очима Суворі портрети з золочених рам,

Аж граф затремтить і зупиниться сам,

Бо холод пройде за плечима,

І руки тремтячі до їх простяга,

І так серед тиші уголос блага:

«Скажіть мені, предки велебні,

Хто дав мені папства непрошений дар?

І як мені скинуть сей прикрий тягар,

Сі пута, для духу ганебні?»

Мальовані очі, мов справді живі,

Йому відмовляють: «Ми всі вартові Твого предковічного права,

Ми лицарі всі без догани й страху,

Ми в серці ховали не марну пиху,

А цноти, що зрощує слава.

Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі Плоху гречкосійську породу.

Лицарські повинності — гірше ярма,

Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма!

У кров переходить лицарство! Поглянь у свічадо, чий погляд