Читати книгу - "Том 1"

Якби ж ти той спадок в собі поборов,—

На тебе повстане вся предківська кров І буде змагатись запекло.

З твоїх пориваннів не буде пуття:

Хто так на розпутті прожив все життя,

Не піде ні в рай, ані в пекло...»

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ

В тридев’ятім славнім царстві, де колись був цар Горох, б тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край і вдовж і вширшки, і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох,— всіх приймає пан ласкавий, тільки треба мовить: «Ох!»

На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: «Ох!»

Хоч би навіть ненароком теє «ох!» промовив ти, знай, що вилізе те боком,— воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова

і з душею, ще живою, під землею похова.

Під землею ж там — палати, де вельможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить;

дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять, скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять;

золотії грають рибки в кришталевих скриньочках; і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні, попугаї заторочать приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга,—

той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! — кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички враз проб’ються пазурі гачкуваті, мов гаплички,— так і вп’ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався,— наче в пастку бідна миш,— то сиди, мов прикувався, ве рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: «Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині головою наложить?»

Скажеш: «Я служить не згоден»,— зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу — подарують рукавички й жупанець, привітають, пошанують,— тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся — всюди брами, під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця... Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця;

коло неї там Жар-птиця співом душу потіша, та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридав? Що ж! хто мав кладенець, хай вамки ті розрубає,— буде казочці кінець!

[7,III 1906]

Далебі не стане мочі,— подуріли мужики!

Лізуть в очі поторочі, пащекують про страйки.,.

Чи дадуть мені ті хами хоч годину чисту?

Гей, підіте приведіте музику троїсту!

Кажуть, голод в їх почався,— якщо правда, дуже жаль.

Я б зібрався, розпитався, але ж нині маю баль...

Що? прийшли оті голодні? — Добре, почекайте!

Гей, цимбали! швидко, шпарко враз, музики,

грайте.

Що там? бунт?., не бійся, Валю,— зараз будуть козаки...

Прошу в залю всіх до балю...

Гей, шампана, двораки!

О, вже там дають їм хльосту... що за дикі крики?! Гей, цимбали! швидше! шпарче! голосніш,

музики!!!

[7/ІІІ 1906]

Я не боюсь бунтівників, у мене а ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода.

Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота.

Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш на власних терезах мішечок кожний зважу.

Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти.

Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга!

Вже я собі таких знайду,

Що зроблять се для друга.

Ба, що робить? скінчився вік лицарства, доводиться не списом, а пером боротися з Іваном та Петром...

Пишу статтю «Про кризис господарства».

Я знаю сам, що я не Ціцерон, а все ж таки, коли я добре схочу, то хоч кого словами обморочу...

Скажу промову в «партії ворон».

Тепер всяк хам показує натуру, а нам мовчать? Се був би чистий страм!

Та я готов піддержать сім програм!..

Я становлю свою кандидатуру!

Ось послухайте, Іванцю, я ж добра вам жичу, я надумав видавати часопись мужичу...

Нащо вам здалася тая мудра політика, тільки часу марнування — сварка, біятйка.

Хай пани ідуть до Думи голову сушити, я вам справи господарські поможу рішити.

Я навчу вас, як гноїти землю для пшениці.

Кажете, землі немає?

То пусте, дрібниці!

Розкажу вам, як де в світі сіно косять люде...

В вас немає сіножаті?

Ет, якось-то буде!

Розкажу вам, як худобу треба випасати...

Вам не стало пасовиська? Чи ж на те вважати?

Ну, навчу вас, як належить пильнувати ліса...

Ви не маєте вже ліса?

Отуди до біса!

То хіба навчу сушити вікове болото...

Як? Не маєте й болота?

No, to mniejsza о to ‘I

1 Ну, це не так важливо (польськ.).— Рев. 337

Але ж слухайте, коханку, я ж добра вам жичуі Хоч спаліте, а купіте часопись мужичу.

КАЗОЧКА ПРО КРАЙ ЦАРЯ ГОРОХА

Ви чули казочку про край царя Гороха?

Чи зпаєге, чому людей там стало «троха»?

Хтось з люльки іскру здув, а эагасить не зміг, і знявсь пожар такий, аж загорівся сніг.

У ратуші пан війт зліз на високу вежу і радив притлумить соломою пожежу.

Тут райці всі до стирт,— хто скільки зміг, загріб, та й жбурнули в вогонь з соломою ввесь хліб. Горіли городи, зникали цілі села, країна вся була червона та весела.

А потім стало враз так сумно, як вночі,— де ділись цехові, лицарство, орачі?

Хоч хто й живий зоставсь, то ледве совав ноги... Тоді пішли в похід проти людей безроги.

[7/ІІІ 1Э06]

з;ю

ЛЕГЕНДА

Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував;

вони й «рівнялись», мов піхота, аж тут спііщя взяла охота — і він їм крила подавав.

Крилами думоньки тріпочуть, порядку слухати не хочуть, розбили