Читати книгу - "Том 1"

Зійди, сонце, під моє віконце та й засвіти ясно, позолоти мої чорні терни, нехай буде красно.

Загорися ти, моє серденько, запалай пожаром.

Коли ношу кривавії квіти, нехай же недаром!

2/ХІ 1904

Було сѳ за часів святої Германдади: кати-чепці взяли єретика і повели його до Торквемади на інквізицію. І чутка є така:

Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози текли ио непорушному лиці, мовчав на допити, мовчав на всі погрози, раз застогнав — і мук ще додали ченці.

Раз крикнув. «Є на каяття надія,— сказав великий серцевідець-кат: —

Залізом і вогнем ми виженемо змія з його душі — і вигоїться браті

Завдайте ще йому!» І завдали тортури несвітської, нема на неї слів, здавалося, впадуть від жаху мури, моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.

Він не зомлів. І сталось дивне диво: всміхнулися поблідлії уста, погаслі очі спломеніли живо, і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,

Давайте ще вогню! Вогонь моя відрада.

О, дайте ще, благаю вас, кати!»

«Спаліть його зовсім,— дав вирок

Торквемада,—

Надії вже нема. Перемогли чорти!»

EPPUR ТІ TRADIRO 27

Тебе я, може, зраджу. В ту годину, як таємницею весь світ укриє мла, нриникне геній з поглядом огнистим і з поцілунком до мого чола.

І я тоді бліда й тремтяча встану, покину ліжко і піду за ним.

Крізь темряву піду за гордим і величним таємним генієм моїм.

Моїм устам свої слова надасть він, одкриє всі дива, що знає сам.

Із серця глибини тоді полинуть к широким, неозорим небесам нестримані, одважні, вільні співи.

♦ *

*

Я на старім кладовищі лежала, тиша могильна круг мене співала, тиша могильна співала: «Засни!

Щастя — то сни!»

Спати? Ох, спить у колисці дитина, спить у могилі померла людина, хто ж непомерлий в могилі лежить, той хіба спить?..

30/IV 1905

* *

*

На кладовищі ми про щастя говорили, і падали слова, і душу крили, мов палим цвітом, щирії слова...

І смутно колихалася трава, здавалось, мов усі старі могили ховають те, що ми про щастя говорили...

30/IV 1905

І

Ось вони йдуть. Корогва у них має, наче вогонь. Наче дим наступає, сива юрба. Сунуть лави тісні, чутно — співають «про волю пісні».

«Смело, друзья!» Але пісня ридає,

«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає. Страшно, який безнадійний той спів, хто ж би під нього боротися вмів?

Ні, не про волю сей спів! Про неволю плаче, й голосить, і тужить до болю голос сумний, не вважа на слова, плач погребовий слова покрива.

«Смело, друзья!» Се в тюрму чи на страту хоче додати одваги брат брату?

Плаче беззбройний над братом-борцем так, наче в землю ховає живцем.

Вроджені в злу розпачливу хвилину, йшли ми в життя в передсвітню годину, чули ми спів сей у кожній порі, він нам казав: не діждеш до аорі!

Що вам до того, ви, вроджені зрапня? Личить співати вам пісню кохання волі своїй, молодій та буйній, рано співать панахиди по ній.

Хай процвіта ваша воля, як рута!

Нащо вдалась вам та пісня-отрута?

Вже досхочу зажили її ми, ви ж собі пісню створіте сами.

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь, щоб гомоніла й буяла, як пломінь, так, щоб червона ясна корогва з піспею вкупі творила дива!

Чого марсельську пісню чути? Хіба день слави вже настав? Хіба розірвані всі пути?

Хіба тиран вже а трону впав?

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Се ж пісня того батальйоне, що збройно в поле виступав, під прапор свого легіона незламну силу вакликав.

А наша де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи вже розбито каземати в царській твердині віковій? Загомоніли раз гармати — чи се вже йде останній, бій?

А де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи се на нас ідуть чужинці здобуту волю руйнувать?

Чи за ту волю всі вкраїнці готові одностайно стать?

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи серед вражої батави не мають давні бунчуки?

Перед царем свої булави хіба не клонять козаки?

Погляньте ж, де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Ген від Москви аж до Варшави зачервоніли жупанй, козацтво «здобуває слави», спис і нагайки скрізь пани.

На кого ж та зброя і військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

А в нас тух «Марсельєзу» чути, немов тепера «Славний день», немов розірвапі всі пути і вороги розбиті впень.

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чи ж крів’ю не досить политий нам шлях?

III

«Нагаєчка, нагаєчка!» — співають накінець, присвистують, притупують, ще пустяться в тапець, чого ж се так утішилась, громадонько моя?

По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»?

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля, тобі ж вона й взнаки далась «восьмого февраля»! Навіщо ж їй пагадувать такі веселі дні, щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?

Над власного наругою жартуєш ти сама, невже ж бо ти, громадонько, зовсім беа сором а? Ще пісня не вродилася, щоб волі эаспівать, а ти мов заходилася знічев’я танцювать.

1/VII 1905, Колодлжне

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних почей. А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мрів, пе зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття.

Тільки — життя за життя! Мрів, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра.

Мрів, колись ти літала орлом надо мною,— дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твовю весною, а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

3/ѴШ 1905

Уповні