Читати книгу - "Печера"

Охоронці порядку неохоче відступили. Паула дивилася запитально, Раман криво посміхнувся:

— Мене не хотіли пускати… Я проник напівлегально.

— Це можливо?!

— З моїми зв’язками — так.

— Ні, чи можливо, щоб вас не пускали? Спершу був карантин, але потім… Приходила й Стефана, і навіть з Митиком, і…

Вона затнулася.

— І Тритан, — договорив він за неї. — Так, Пауло, сюди пускають тільки тих, хто сприятливо на вас впливає. Тих, хто вміє вам навіяти, що ви справді хвора.

Вона спалахнула миттєво, як облитий бензином хмиз.

— Та хто ви такий, щоб говорити мені ТАКЕ?! По-вашому, цілий світ змовився проти мене, цькує мене машинами, підсовує вішальників і балакучих собак, відкриває під ногами люки… як ви можете, мені й так погано, ба ні, приходите ви зі своїми викриттями, верзете нісенітниці, мелете дурниці, звинувачуєте всіх підряд, навіщо ви приперлися?!

Під її підошвами сердито заскрипів гравій. Вона йшла, не обертаючись, залишаючи на алеї чіткі, злі відбитки каблуків.

— Тобі підсунули саага, Пауло! — крикнув він їй у спину. — Тобі підсунули ляльку, я, як режисер, це нюхом чую! Та будь-який студентик зробив би таку постановку за кілька годин!

Її крок сповільнився. Можливо, за кожним кущем підслуховують зграї медсестер та адміністративних поліцаїв — плювати. Уже плювати.

— Пауло, ти здорова!.. Тебе довели до божевілля звичайною містифікацією — причому ти, якщо подумаєш, зрозумієш, хто це зробив і навіщо!..

Вона вже стояла. Не обертаючись, згорбившись, стиснувши опущені кулаки; Раман підійшов і став за її спиною.

— Спитай себе — навіщо ти йому потрібна? Бо для чогось же потрібна, і він тобі це казав, згадай!..

— Він мене любить, — сказала вона майже з ненавистю.

— А-а-а… — відгукнувся Раман після паузи.

Наприкінці алеї з’явилися дві медсестри, молодий поліцай і, очевидно, лікар — суб’єкт у білому, з пласким портфелем у руках. Усі четверо наближалися рішуче й твердо; Раман похмуро осміхнувся:

— Усе… кінець побачення.

— Рамане… — вона нарешті обернулася. — Скільки жертв… у Печері… ви занапастили на своєму віку?

— Не пам’ятаю, — відгукнувся він, з жахом усвідомлюючи, що він справді не хазяїн своєї пам’яті. — Природа милостиво постаралася… щоб я забув. Уранці ще пам’ятаєш, а вдень — усе забуваєш, бадьорість і сила, а смак крові — ні, його не пам’ятаєш…

Паула здригнулася:

— Це… правильно. Інакше як би ви жили?..

— А як ми всі живемо? — запитав він жорстко. — Ти думаєш, я взявся за «Першу ніч» з жиру?!

— Вам… шкода тих, кого ви вбили?

— Ні, — відгукнувся він з подивом. — Але я не хотів би про них мовчати.

Рішуча четвірка — лікар з двома сестрами і поліцай — подолала вже значну частину відстані; чутно було, як вищить під підошвами гравій.

— Я подумаю, — сказала Паула ледь чутно. — Так… хотілось би… перечитати «Першу ніч».

Його вагання було коротке й болісне.

Та поки четвірка конвоїрів наблизилася, маленький томик із золотим тисненням перебрався з його кишені до неї за пазуху.

* * *

Тритан з’явився вранці; Паула сиділа на ліжку, і зім’яті простирадла пам’ятали безсонну ніч.

— Що з тобою?

— У мене забрали книжку, — сказала Паула з ненавистю. — Якого чорта, я шо, не маю права читати?

— Вони відповідають за твоє здоров’я, — Тритан підсунув табуретку, сів на край, легко й неуважно. — Невже ти хочеш загострення?

Паула зміряла його важким поглядом. Відвернулася, наче не бажаючи говорити.

— Якщо побачення впливатимуть на тебе так… Незабаром і мене перестануть пускати. Повна ізоляція, і ширми заберуть…

Акуратні білі ширми віднедавна прикривали від нескромного ока Паулині санітарні вигоди.

— Пауло, подивись на мене… Я серйозно кажу. Небагато лишилось долікуватися — ну навіщо знову все псувати?! Випишуть — читай скільки схочеш…

— Тритане, ти мені ніколи не брехав?

Тепер вона дивилася. Невідривно, і погляд її був, мов кліщ.

Його відчужені зелені очі моргнули:

— Брехав. І зізнавався, що брехав… Пам’ятаєш?

Вона ковтнула клубок. Вона пам’ятала: гола смаглява людина на ліжку і смужка сонця на його шиї, наче краватка чи ніби лезо. Чи як петля… Нічого собі думки.

І все-таки спогад про той день приніс їй полегшення. Він був занадто світлий, той день, щоб думати про такі дрібниці, як брехня…

— Тоді я казав тобі… Що всяка брехня має межі. Я ніколи не переступлю… за край. А в іншому — всі ми потроху брешемо, Пауло. На питання «Як справи» відповідаємо «Непогано», навіть якщо справи вкрай кепські…

— Як справи, Тритане?

Він усміхнувся:

— Молодець…

Простяг руку; вона хотіла відсторонитися, але в останню мить усе-таки піддалась.

— Не дуже добре справи, Пауло. Тобто з тобою, очевидно, все буде нормально, а от мої власні справи…

— Ти хочеш повторити подвиг Доброго Лікаря? Зістригти з мене мою удачу, як вовну з ягнички?

Вона хотіла побачити його розгубленість — та дарма. У глибині його очей нічого не змінилось. І зіниці не здригнулись.

— Кович сказав тобі, що я вівісектор?

— Навіщо я тобі потрібна, Тритане?

Його очі нарешті потьмяніли. І голос зісковзнув униз, став замість лункого — хрипким:

— Ти не здогадуєшся?

— Я думаю, ти мене кохаєш, — пробурмотіла вона непевно.

— А Кович сказав, що я тебе використовую?

— Тритане, а взагалі можливо притягти в телестудію саага? Ляльку, звісно, ляльку… У вас у центрі реабілітації, ти казав, є один — у музеї…

Він зітхнув. Прийняв руку з її плеча:

— Так… і хто його притяг?

— Не ти, — сказала вона миролюбно. — Хтось.

— Хтось…

Він піднявся, відійшов до вікна; Паулі здалося, що він зараз спробує сісти на вузьке підвіконня, вже потім вона із запізненням згадала, що сидіти на підвіконнях — манера Ковича.

— Не хотілось би про це говорити, все-таки не я тебе лікую… Та нехай. Який завбільшки був… той сааг?

Паула мимоволі здригнулася. Зціпила зуби — ще бракувало видати дикий страх перед самим тільки спогадом.

— Завбільшки… як два людські зрости.

— Виходить, ти бачила його очима царни?

Паула мовчала. Не зрозуміла.

— Є спеціальні дослідження, — нудним голосом сказав Тритан. — Співвідношення зростів… Сааг щодо людини такого ж розміру, як невеликий ведмідь. Аж ніяк не удвоє вищий.

— Хіба в Печері є люди? — спитала вона машинально.

Тритан поморщився:

— Це порівняльне дослідження, зроблене на підставі непрямих даних… Усі наявні моделі саагів витримують цю пропорцію. Сама розумієш, їх не школярі майстрували… Зате з погляду царни сааг — саме вдвоє більший; якби того, що ти бачила в студії, змоделювали лиходії-лікарі… то він був би завбільшки як ведмідь. Але його змоделювала твоя свідомість — з огляду на ті уявлення про