Читати книгу - "Останній заколот"

— Сильний, — схвалив другий козак, — витримає… — Він уперіщив також з відтяжкою. — Тільки два, — почав рахувати, — а попереду…

Грунтенко повернувся до них спиною. Не тому, що людські страждання тривожили його — набачився всього… Просто зробилося нудно: ну, розпишуть кривавий візерунком спину ще одного більшовицького підспівувача, ну, не витримає хтось, покричить і покрутиться під батогами — все було й все набридло… До того ж відчув голод: мабуть, десь уже приготували вечерю… Озирнувся, шукаючи отамана, і тут йому на очі потрапив чоловік у вишиванці. Що за один і чому крутиться під ногами? Хотів уже наказати козакам, аби відштовхнули нахабу до людського тирловиська, але той зняв пом’ятого кашкета, вклонився й мовив притишено:

— Чи не міг би вельмишановний пан вислухати мене? Дуже важлива справа…

“У всіх важливі справи, — роздратовано подумав Грунтенко. — Певно, хоче повідомити про ще одного червоного…”

І все ж ступив до чоловіка.

— Вельмишановний пан не впізнав мене? — Чоловік запобігливо зазирнув Грунтенкові у вічі.

— На жаль…

— А ми разом минулого року переходили кордон з генерал-хорунжим Тютюнником…

Грунтенко уважно подивився на незнайомця.

— Під рукою в генерал-хорунжого був цілий корпус… — Знизав плечима.

— У Корці нас познайомив Панас Григорович. Пан Петрик, якщо пам’ятаєте?

Неясний спогад ворухнувся у Грунтенка. Їхній полк стояв на околиці Корця за монастирем, випав вільний час, і він з Длугопольським вирішили прогулятися до центральної площі. Саме там біля ресторану зустрілися з групою цивільних напідпитку, і хтось познайомив їх. Виявилось, двоє з цивільних — члени адміністративної “трійки”, на яку генерал-хорунжий покладав організацію влади в зайнятих ним районах. Високий, ставний чоловік років тридцяти назвався Панасом Петриком, інженером-залізничником. А поруч нього обтирався цей тип, що тримає зараз у руці пом’ятого кашкета. Тільки тоді він був у френчі, бриджах і хромових чоботах. Точно він — повновидий, чорнявий з безцеремонними очима.

Як же його відрекомендував Петрик?

Грунтенко напружив пам’ять і запитав:

— Якщо не помиляюсь, пан Андрій Лазаренко?

— Масте бездоганну пам’ять, — розцвів той.

— Як ви потрапили сюди?

— Доля, — зітхнув Лазаренко. — Доля розкидала нас… Але не скажу, що я тут випадково. Більше того, шукаю вас і йду спеціально з цією метою до Високої Печі.

— То ви від Петрика? Отець Леонтій казав: взимку Панас Григорович намагався встановити зв’язок з Тарганом. Щось завадило. А зовсім недавно дійшли до нас чутки, що пан Петрик очолив великий повстанський загін і діє десь у районі Коростеня.

— Чиста правда, добродію, і я в цьому загоні очолюю польовий суд. Тому з великою приємністю спостерігав ваші сьогоднішні вправи.

— Чого ж ми стоїмо? — Грунтенко пошукав очима Длугопольського, не знайшов і підкликав Чмеля. Микита розчервонівся й спітнів, — видно, розправа з червоними приносила йому справжнє задоволення.

— Де отаман? — запитав Грунтенко.

— А в попівському домі. Відразу за церквою, не обминете.

Садибу місцевого священика охороняли козаки. Вони підозріло подивилися на незнайомого чоловіка, та Грунтенко дав знак, і пропустили. Лазаренко задоволено примружився:

— У нас порядок.

— Тільки встановлюємо.

— Тарган розпустив хлопців?

— Була типова банда грабіжників.

— У нас також. Чули про Зубрійчука?

— Краєм вуха. Друге видання Таргана. Ні ідеалів, ні дисципліни. Але в Панаса Григоровича тверда рука, й він навів порядок…

Длугопольський дорікнув Грунтенкові:

— Скоро ваш суд взагалі виправдовуватиме червоних… — Він зміряв чіпким поглядом Лазаренка й запитав: — Де я вас бачив?

— Зустрічалися в Корці.

— Точно. І яким штибом тут?

— Манівцями, — реготнув Лазаренко.

— Від Панаса Григоровича Петрика, — пояснив Грунтенко. Він подивився на заставлений наїдками стіл, жадібно втягнув запах смаженого м’яса і все ж запропонував: — Перед вечерею маємо дізнатися, з чим прибув до нас шановний кур’єр. Обговорити справи на тверезу голову.

— Згоден, — кивнув Лазаренко.

Вони влаштувалися в спальні, де стояло широке дерев’яне ліжко. Грунтенко причинив вікно, сів просто на перину й очікувально втупився в Лазаренка. Той аніскілечки не знітився, поклав пом’ятого й засмальцьованого кашкета на коліна, розгладив його й почав упевнено:

— Хочу повідомити, панове, що на базі колишньої банди Зубрійчука нам вдалося створити цілком боєздатний загін, який налічує близько двохсот шабель.

Длугопольський зміряв його недовірливим поглядом.

— Двісті? — перепитав. — У нас менше. Але ж коростенські та овруцькі ліси не зрівняти з нашими, там не одна дивізія загубиться.

Лазаренко одразу збагнув цей досить прозорий натяк.

— Загін з кожним тижнем зростає, — пояснив, — існують лише певні труднощі із зброєю, особливо важко з патронами та гранатами. Отаман Петрик планує захопити якийсь більшовицький арсенал, однак ця операція тільки в стадії розробки.

— З патронами і в нас важкувато, — визнав Длугопольський. — Але маємо надійного чоловіка в Бердичеві, який повідомляє про пересування червоного кавалерійського полку.

— Чудасія! Фортуна на вашому боці!

— Просто намагаємося залучити до зрушення відданих та обізнаних людей.

— Заздрю, панове, та давайте все ж повернемось до наших спільних справ.

— Спільних? — Підняв брови Длугопольський. — Уже спільних? Так швидко?

— Швидкість у наших умовах — гарант виживання. — Лазаренко знову любовно погладив долонею кашкет, наче й справді дотик до засмальцьованої матерії міг принести задоволення. — Швидкість і тверезий розрахунок. Навіть у дрібницях. Цей кашкет, наново, я одягнув спеціально, і він не раз виручав мене. Краснопільський голова, якаго ви сьогодні розстріляли, хотів затримати мене, й тільки кашкет допоміг переконати його, що я справді робітник-слюсар. Але ми відхилилися від основного. Хочу повідомити, що першого травня, саме в той день, коли червоні відзначали своє свято, Панас Григорович скликав нараду активістів губернського національного зрушення.

— Уперше чую, — спохмурнів Длугопольський. — Губернську нараду? Чому ж без нас?

Лазаренко не розгубився:

— Усі волинські повіти не зуміли охопити. Однак нарада вийшла досить представницькою. І вона ухвалила створити Повстанську Волинську армію й почати підготовку на Поліссі антибільшовицького виступу власними силами.

Длугопольський зацікавлено поворушився на стільці й запитав швидко:

— І хто ж командує Волинською армією?

— Командуючим ПВА призначено Панаса Григоровича Петрика, начальником штабу Лукаша Костюшка, брата отця Леонтія з Високої Печі. При штабі створено спеціальний курінь помсти, його очолив місцевий вчитель Іван Закусило. Курінь має завдання вистежувати й знищувати найнебезпечніших червоних активістів. Мені ж доручено керувати польовим судом, тобто трибуналом.

Грунтенко подивився на Лазаренка недовірливо й запитав:

— І ви справді сподіваєтесь підняти на Поліссі повстання? Власними силами, без закордонної підтримки?

— Керівні діячі ПВА упевнені в успіхові повстання.

— Армія на двісті щабель…

— Тільки початок, панове. Якщо додати ще ваших сто… Маємо ще надію встановити зв’язок з отаманами, що діють на Київщині.

— Отакої!.. Оженили нас, не питаючи згоди… — Обличчя в Длугопольського витягнулося.

— Ллє ж ви, сподіваюсь, розумієте, що червоним