Читати книгу - "Останній заколот"

— Монолітну?.. — Грунтенко не приховував іронії.

— Монолітною і боєздатною вона може стати лише завдяки нашим спільним зусиллям.

— Відстані, — похмуро зауважив Длугопольський, — зони дії наших загонів роз’єднує понад сто верст. У нас тут усе вже якось усталилося: свої люди на хуторах, явки, зв’язкові, маємо навіть інформацію про пересування червоних частіш. Щоправда, в районі Коростеня більші ліси, а це неабиякий фактор… І що ж конкретно пропонує головнокомандуючий Повстанською Волинською армією Панас Петрик? — запитав.

— Панас Григорович хоче зустрітися і відверто обговорити всі проблеми. Саме з цією пропозицією я і йшов до Високої Печі.

— ПВА встановила зв’язок з Центральним штабом? — раптом запитав Грунтенко.

— На жаль, зв’язки з закордонним центром обірвано… — Розвів руки Лазаренко.

— Так я і знав. Тому й прийняли рішення самотужки піднімати повстання? Розраховуєте на успіх?

— Особисто я вважаю повстання перспективним! — Опуклі очі Лазаренка засвітилися жовтуватими вогниками. — Проте, панове, я не маю повноважень обговорювати а вами це питання.

“Божевільний?.. — майнула думка в Грунтенка. — І чи не всі ми божевільні? І я в тому числі? Але ж я, здається, все ж не втратив глузду…”

Сказав:

— Ми маємо унікальну можливість поновити канал зв’язку з Центральним штабом. Наша людина зараз у Києві і, певно, скоро виїде до Варшави. Дочекаємося її повернення, а вже потім прийматимемо остаточні рішення.

— Не заперечую, — швидко сказав Длугопольський: сама думка про те, що слід іти під руку Петрикові, була нестерпною. Довелося докласти стільки зусиль, аби зайняти місце Таргана, нарешті відчув себе справжнім отаманом — і все собаці під хвіст?..

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився Лазаренко. — Але ж і відкладати надовго угоду небажано. Пропоную зустрітися через місяць у отця Леонтія.

Грунтенко заперечив:

— Не треба у Високій Печі. Отець Леонтій людина надійна, проте через нього підтримуємо зв’язок з Бердичевом, і хтось може звернути увагу на чужих людей, щось запідозрити, повідомити ДПУ — а вони нам засідку…

— Запрошуємо пана Петрика у Трощу, — сказав Длугопольський. — Село віддалене, й ми контролюємо всі підходи до нього.

Лазаренко хотів зауважити, що негоже самому командувачеві ПВА пхатися за тридев’ять земель, але вчасно зупинився: Длугопольський може послати його разом із самим Петриком під три чорти. Зрештою, Петрик більш зацікавлений в об’єднанні, ніж командир Трощанського загону: цьому справді треба кидати насиджені місця й передислоковуватися заради ще туманних перспектив.

— Гаразд, — погодився по роздумі, — через отця Леонтія ми тільки дізнаємось про день зустрічі.

Длугопольський полегшено зітхнув: через місяць вони матимуть звістку від Петлюри, а там буде видно…

19

Костянтин Прокопович закотив парусинові штани вище колін і стояв за два кроки від берега, з приємністю відчуваючи, як вода холодить йому литки. Течія зносила поплавець за лічені секунди, й доводилося весь час змахувати вудкою. Клювало добре, у рибнику вже плюскотіли з десяток підлящиків і один справжній, статечний трифунтовий лящ.

Поплавець різко, пішов углиб, Костянтин Прокопович підсік рибину, з задоволенням відчувши, як одразу затремтіла волосінь і прогнулося вудилище.

— Надю, тягни підсаку!.. — Загорлав і повів рибину до берега обережно, щоб не зірвалася, з душевним трепетом відчуваючи, яка вона велика й сильна. Лящ вигулькнув з води за два сажні від нього, ковтнув повітря й відразу ліг на бік. Костянтин Прокопович уже сміливіше потягнув його до берега й полегшено зітхнув, побачивши, що риба потрапила до спритно підставленої Надею підсаки. Лише тоді позадкував до берега й знеможено сів на пісок.

— Оце так штука, — прошепотів. — І як не обірвався!

Лящ справді був великий, значно більший за першого — про таких рибалки розповідають легенди, і Костянтин Прокопович, побачивши, як раптом стріпнулася риба в підсаці, закричав несамовито:

— Тримай його, жінко, бо втече!

Кинувся до Наді, вихопив підсаку й подався далі від берега, бо лящ і справді намагався вистрибнути з сітки. Тут Костянтин Прокопович кинув підсаку просто на пісок, і рибина застрибала, згинаючись і виблискуючи на сонці. А Костянтин Прокопович підповз до неї на животі, дотягнувся долонями, втиснув у пісок, пестячи й примовляючи:

— Годі, доплавався і дострибався, красунчику ти мій, цар-рибо!

Лише досхочу побавившись з лящем, переможно озирнувся на дружину та інших, що зібралися подивитися на здобич.

— До рибника його? — нерішуче запитала Надя, наче й справді сумнівалася, чи буде доречне таке тісне сусідство цар-риби з якимись звичайними підлящиками.

— Куди ж іще? — Костянтин Прокопович міцно притиснув ляща до грудей і сам поніс до рибника, нікому не довіряючи дорогоцінну ношу. Лише затягнувши мотузок на сітці й перевіривши кілок, до якого був прив’язаний рибник, остаточно оговтався, випростався й переможно подивився на присутніх.

Микола Прокопович стояв за три кроки, урочисто підвівши над головою руки, і аплодував братові. Надя присіла над рибником і пестила рибину, наче все ще не вірила, що чоловік справді міг упоратися з такою. Толпига підвівся навшпиньки, пенсне сповзло йому на кінчик носа, він дивився над скельцями й мружив очі зачудовано. Лише Марія Данилівна ніяк не зреагувала на подію: сиділа трохи оддалік на рядні, на якому були вже розставлені пляшки й наїдки, й чистила редиску.

Костянтинові Прокоповичу захотілося розповісти всім про те, що пережив за ці короткі хвилини, бо почуття справді переповнювали його.

— Ну-с, як ми її?.. — Задоволено потер руки і обтрусив з грудей пісок та луску, залишені лящем.

— Чудово, — схвалив Толпига, — я бачив на базарі різних лящів, але таких!..

— Зваримо з нього юшку, — запропонувала Надя, але Костянтин Прокопович замахав руками: дурна жінка, не розуміє, що найбільшу насолоду від ляща можна одержати тільки несучи його через усе місто й ловлячи здивовані й захоплені погляди перехожих. То буде справжній тріумф, — косо зиркнув на брата, — не те що студентські оплески красномовному професорові.

— На юшку вистачить підлящиків, — заперечив, — є що дві чехоні, та й на перемет щось піймаємо.

Ловити рибу йому вже розхотілося: човгаючи босими ногами по гарячому піску, підійшов до Марії Данилівни, просто з пучка висмикнув найбільшу й найчервонішу редиску, захрумкотів смачно, не обтерши, — знав, йому вибачать зараз усе, навіть погані манери.

Микола Прокопович сів на край рядна акуратно, щоб не забруднити чесучеві штани, — ще з дореволюційного гардеробу, а професор ревниво ставився до своєї зовнішності й беріг костюми. Де тепер знайдеш таку чесучу? Не дістанеш навіть у непманів за чисте золото…

Марія Данилівна скоса зиркнула на чоловіка й порадила:

— Ти б, Колю, переодягнувся в купальний костюм. Я захопила з собою, візьми у саквояжі.

Микола Прокопович невдоволено похитав головою. Він і сам розумів, що в таку спеку,