Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Щось стиснуло Максимові горло, підступило болісною нудотою. Затремтіли руки, впала шабля… Хитаючись, стояв Максим над забитим, потім кинувся до байдаків, забувши і шаблю, і лантух на здобич. І ще й досі погляд татарського парубка свердлив його наскрізь, і огидна нудота підступала до горла.

Очі Медже моторошно нагадували погляд забитого і, мабуть, тому так вабили Максима. Вдивляючись в її обличчя, Максим відчував, як десь глибоко-глибоко народжувалося запитання: «Чому? Нащо це?».

Товариші не розуміли його. Довго знущалися вони з Максима, ніби вкрив він себе вічною ганьбою.

— Тьху! Та хіба це козак?! — плювалися вони. — Та'мо, він, панове, і в бою не був, а сидів собі десь на байдаці, замочивши з переляку штани? — підштовхував Терешко Тимка…

Але Тимко любив правду і чесно зауважив:

— Ні, панове, в бою він був і рубав татарву не гірше за нас. Але ось цікаво: де він потім подівся? Не інакше, як на бабів полював.

Максим відмовчувався. Але мовчати було надто важко, і якось, коли лежав він на лаві проміж Тимком та Савкою, шевським підмайстром, стиха спитав їх Максим:

— А як вам, хлопці? Сняться порубані татари чи ні?

Тимко байдуже сплюнув крізь зуби.

— А чого їм снитися! Гнити їм, де полягли, а мертвяки тільки бабам ввижаються.

— Та все ж таки, хлопці… Люди ж вони, — не заспокоювався Максим.

— От дурень!.. З баба ми крутишся і сам збабився, — презирливо скосив на нього око Тимко. — Мало вони нам заподіяли лиха? Мало сіл та хуторів димом розвіяли? Скільки награбували? Розгладшали на наших сльозах. Ми їх не грабуємо, а своє відбираємо, загарбане.

Максим мовчав. А в голові кружляли запитання: чому поруч з башівськими палацами бачив він злиденні хатинки, де в подертому мотлосі копошилися голодні діти, де спали покотом татарська голота і підмайстри? Хіба вони теж людолови? І чому старшина не забиває мурз, а бере у полон і тримає без кайданів, годує донесхочу і ставиться до них чемно, як до друзів, замість кинути їх у море з каменюкою на шиї? А бідні татари весь час в ланцюгах та тороках, і годують їх сухарями з цвіллю, прокислою саламахою і різними покидьками. За що ж їм страждати? Адже ж вони не торгують рабами, не ходять у напади, не забивають, не грабують, не гвалтують жінок. За що ж їм ця мукa?

Максим уперше був у поході і погано знався на козацьких звичаях. Він був ще молодик, старшинський пахолок і джура, якому наказують веслувати, прибирати байдаки, або допомагати кухареві. Він спробував розпитувати старих козаків, але вони так вихвалялися перемогами, що, наслухавшись їх розмов, Максимові ставало ще важче розібратися у суперечностях, бо залишався він таким же наївним селянським парубком, як і колись. А перед очима його стояв зарубаний кара-татарин, такий же молодий і наївний, як і він сам.

І знов нудота підкочувалася йому під горло клубком, душила його, розпирала груди. Він відвертався від товаришів; готовий завити від болю і сорому. І струни бриніли під його пальцями сумним запитанням, наче плакали й зітхали тому, що Максимові руки в крові. А Медже, зачувши музику, сідала ближче і слухала-слухала… І здавалося Максимові, що це його Ганна і що везуть її за море у неволю, і гостра болісна жалість здіймалася в грудях. Хотілося сказати їй щось хороше, співчутливе, але не знав він татарських слів, а знаками висловиш небагато. І мовчав Максим і тільки часто приносив їй поїсти або випити чогось гарячого, або вкривав її в холодні ночі свитиною, коли не брав її до себе Свиридович.

— Ну, й дурень! — знущалися з нього товариші. — Замість панькатися, лягай з нею спати. Вона ж по-нашому анічичирк, та й осавул по-татарському — анітелень. Ніхто й не знатиме.

І, підморгуючи і підштовхуючи його під боки, шепотіли йому сороміцькі речі, від яких Максим ладний був провалитися крізь дно байдака.

Але насправді і в інших молодиків були хвилини вагань і сумніву, та фальшивий сором і хвастовита легковажність і острах стати смішним не давали заговорити, не давали додумати до кінця свої сумніви і зважитися на щось. Та й ніколи думати у поході: щодня, щогодини якась новина. Море загрозливе і бурхливе, береги або пустинно-плоскі, або нагромаджуються гірськими кряжами з вершинами, оповитими димними хмарами. Або раптом майне дельфін чи якийсь корабель. І тоді треба мчати навздогін, брати його на абордаж, підпалювати. Розбещувала й моторошна влада над життям і смертю подібних собі. І здавалося тоді козакам, що все їм підвладно, все дозволено, а тому соромно копирсатися в собі, - соромно і не гідно козацького імені.

Дивно й тривожно почували себе звільнені козаки, стратенці і міські невільники з доків і каменярень. Перші три дні вони тільки мовчки лежали на лавах, на палубах та по каютах, з невимовною насолодою відсипаючись після надмірної виснажливої роботи — нарешті ситі, вільні. Ніхто не підіймав їх жагучим ударом батога з сириці, не гнав кудись, годували їх сито і не якимсь смердючим м'ясом чи гнилою рибою… Вони дивилися на небо, на хвилі, такі лагідні і теплі в ці безхмарні й прозорі серпневі дні, і вперше помічали красу природи — і щаслива, облудна усмішка освітлювала їх давно не голені безкровні обличчя.

Згодом почали вони підводитися, поголилися, помилися і, замість мовчальної нерухомості, почали розпитувати козаків про Січ, про рідні місця, шукати земляків і родичів. І якась невиразна тривога заблимала в їх запалих очах. Кожен замислювався про майбутнє: де йому подітися, де шукати родичів, де знайти шматок хліба і притулок на зиму.

І козаки розуміли їх думки і намагалися чуйним і теплим словом заспокоїти їх, притамувати їх тривогу. І дарували їм хто шапку чи пояс, хто сорочку, а хто й цілий жупан.

Не журись, куме, — приказував Скалозубенко, — аби воля була, а все воно якось буде. Перезимуй на Базавлуку в залозі, а навесні підемо знов у похід. Дамо тоді чосу цим клятим бусурманам за кожну краплину твого поту кривавого, за кожну твою страдницьку думку.

— Та… Мені б краще до свого села податися. Мабуть, знайду когось живого. Дітки ж у мене маленькі були. Двоє хлопчиків та дівчинка-підліток. Я ж нічого про них не знаю. Коні я пас у степу, коли напали ногайці. Тільки заграву й бачив над рідним селом.

І важке зітхання вирвалося з його кістлявих грудей.

— А я сам один на світі живу, — заговорив