Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

І пригадався мені зненацька мій гімназіяльний товариш, евакуйований із Польщі в Охтирку, Фелікс Гробіцький, з котрим я й єврейський юнак Велькіндс їздили в квітні 1917 року під час великодніх вакацій до Києва — кожний із своїми інтересами: я — подивитись на Центральну Раду, Велькіндс — побувати на мітингах і послухати добрих промовців, а Фелікс — ближче познайомитися з більшовицькими організаціями. На мій великий подив, Фелікса цікавили не національні польські проблеми, а весь він захопився більшовицькою ідеєю якнайскорше закінчити безглузду імперіалістичну війну і дати змогу змученим нею народам жити в мирі між собою й спільно творити щасливе нове життя. Закінчивши разом зі мною Охтирську гімназію з золотою медаллю навесні 1917 року, він одразу ж вступив добровольцем у дійову російську армію, щоб проводити на фронті братання між солдатами ворожих армій і поширювати більшовицьку пропаганду. Якось наприкінці літа я зустрів його в Охтирці, коли в солдатській уніформі він приїхав на короткий час побачитися з матір’ю й молодшою сестрою. Він і далі фанатично палав більшовицькими ідеями, був, як виявляється, фронтовим делегатом на з’їзді чи конференції партії більшовиків у Петрограді й чув там виступ самого Леніна.

На моє запитання, що собою являє Ленін, він, усміхнувшись, сказав: «На вигляд він ніби якийсь буржуйчик, але що то за мудра голова й як зрозуміло й послідовно він викриває всі гнилі виразки сучасного буржуазного суспільства!»

Згадавши Фелікса Гробіцького, я подумав: от би його сюди, щоб якось, якщо не замирив, то хоч би втихомирив своїх одноплемінників, синів відродженої Польщі, нагадав їм тяжку науку минулого з трагедією польських повстань 1831 та 1863 років і змусив би їх замислитись, чи варто ворогувати з близьким слов’янським народом, українцями, й знущатися з нього лише тому, що цьому народові не пощастило, як Польщі, створити на руїнах двох гнобительських імперій свою незалежну державу? Ех, де той симпатичний, щирий поляк Фелікс Гробіцький, якого я так любив, незважаючи на протилежність наших політичних поглядів? Чи й досі ти мариш про всесвітнє братерство й згоду між людьми, чи життя внесло якісь свої корективи в твоє світосприймання?..[16]

Сяк-так переспавши в одному сільці під Старокостянтиновом, я й Роман уранці були вже в місті. Сюди ще не докотився головний струмінь нашої погромленої денікінцями й тифом армії: ми побачили на вулицях тільки гайдамаків Волоха та рештки розбитої під Деражнею юнацької школи. Я з цікавістю вдивлявся в юнацькі обличчя, сподіваючись знайти когось, із ким спізнався під час свого короткого перебування в школі, але ні Величківського, ні Яблонського в юрбі юнаків, що, видати, мали кудись вирушати, не було. Одного тільки й запримітив я — отого чеха, що потішав нас своїми жартівливо-соромітними піснями під час відпочинків. Він впадав у очі через свій високий зріст, а до того ж виконував тепер обов’язки шкільного прапороносця. Одягнутий, як і решта юнаків, у добру шинелю, в кашкеті з синьою околичкою, він поважно тримав прапор юнацької школи, загорнутий у шкіряний покрівець, на високому ратищі, що кінчалось блискучим вістрям з тризубом усередині. Мене він не помітив, та й я не мав охоти до нього підходити.

Добре екіпірований вигляд цієї жменьки вишколених юнаків якоюсь мірою свідчив, що й у нас могла б бути європейського типу армія, якби не та крайня скрута, в якій ми всі опинились тепер. Юнацькі обличчя були розгублені й похнюплені. Як ми дізнались у Старокостянтинові, Волох із своїми гайдамаками захопив тут державну скарбницю, і уряд УНР, що на возах з бідою дістався до Старокостянтинова, наказав юнацькій школі відбити скарбницю. Але хіба ж могла ця жменька юнаків підняти зброю проти своїх товаришів, уславлених штурмом Арсеналу в січні 1918 року! І юнаки відмовились виконати наказ…

Це був ще один акт нашої національної трагедії.

До неї долучилася ще нова звістка, скоріше комічного, але в суті своїй вельми трагічного характеру, про яку ми дізнались наприкінці дня, вирішивши на якийсь час затриматись у цій короткочасній «столиці» УНР, щоб з’ясувати собі загальну ситуацію.

Між Проскуровом і Старокостянтиновом, на самій крайній півночі Поділля, лежить Великопашковецька волость. І ось ця волость раптом висунула ультиматум військовому командуванню із забороною переходити нашому війську через територію цієї волості…

Тільки демагог або політичний спекулянт може вбачати в цьому «ультиматумі» якісь ознаки класового ставлення подільського селянства до уряду УНР, бо тоді ще не було виразного розшарування в українському селі взагалі, а в селянському сході, де ухвалено цей знаменний «ультиматум», брали участь усі соціальні групи Великих Пашківців. Причина тут зовсім інша.

Бувши прифронтовою смугою під час Першої світової війни, де товклося безліч всякого військового люду, подільські селяни підпадали під деморалізуючий вплив різного наброду, з якого складалась усяка армія, тим більше така, яка гаразд не знала, за що вона воює, за що важить найдорожчим у людини — її життям. Притамована на якийсь час лють до всякого начальства, що гнало солдатів гинути чортзна за що в окопах тривалої війни, виливалась у розпач, у брутальну лайку, чого не могли не помічати й не засвоювати якоюсь мірою подільські селяни. Я сам був дуже вражений, коли в одній подільській селянській хаті почув, як молода мати матюкає свою трирічну дитину, зовсім не розуміючи гидоти своїх слів! Адже на Україні до революції не те що жінки, а й чоловіки не вживали навіть під час крайнього обурення цієї паскудної, так званої «московської» лайки. Коли я став пояснювати молодиці всю непристойність її лайливих слів, вона здивовано знизала плечима й невинно сказала: «А в нас солдати, як стояли тут за війни, раз у раз так казали, коли чогось сердились…»

Подільські селяни звикли мати якусь поживу від військових, а коли 1917 року став розвалюватись російський фронт проти Австрії, селяни й зовсім розжились, хапаючи покинутих на фронті коней, амуніцію й провіант. Це перейшло в них у звичку, і на кожне військо, Що проходило через їхню територію, вони дивились як на свою Потенціальну здобич, але що можна було взяти в остаточно зубожілій українській армії, крім вошей, до того ж тифозних? Ні, така армія не цікава з матеріального погляду й небезпечна як носій зарази! Куди там пускати її злиденних вояків до хат і, замість поживитись від них чимось, самим давати їм їжу й ночівлю. Не інакше, як ці міркування спонукали розважливих великопашковецьких дядьків висунути такий ультиматум недобиткам своєї «рідної» армії…

Усяка інша влада, не довго думаючи, дала б відповідь на цей