Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Я пишаюся.

Коли я приходжу до лікарні, там уже сидить Аш, і я почуваюся краще, побачивши її, заземляюся. Ніби її присутність – єдине, що може спинити моє невпинне вертіння.

– Ти взагалі буваєш удома? – запитую її, намагаючись поводитись як ні в чому.

Вона розслабляється, притулившись до мене, і я відчуваю теплий дотик її шкіри до моєї.

– Аш, ти могла б дещо для мене зробити? – питаю в неї.

Вона сонно дивиться на мене.

– Що? – питає.

– Можеш підібрати пароль до батькового компа?

– Так, дай мені адресу його електронки, – каже вона.

– Мені подобається, що ти не питаєш навіщо.

– У тебе має бути поважна причина, – позіхає Аш. – Бо я використовую свої вміння лише для добрих справ. Але не тепер, гаразд? Треба трішки поспати.

Я відчуваю вагу її голови на своєму плечі, і дихання її сповільнюється.

– Аш, здається, я запорола все своє життя, – кажу я.

У відповідь вона лише хропе.

Прокидаюся рано, сонце ще не вийшло, проспавши у своєму ліжку лише годину. На вулиці ще темно, але я чую внизу якісь звуки. Коли я розплющую очі, сон умить розчиняється, серце калатає, тіло напружене, тож я витягаю себе з ліжка й біжу до телефону. Там повно сповіщень. Надто багато, і я не можу збагнути чому. Іду на її сторінку в «Інстаґрамі», а там відео. Роуз плаче. Засмучена та зла.

Дивлюся відео й випускаю телефон з рук. Навіщо? Навіщо вона це зробила, це… це не Роуз. Я припустилася помилки, але ж я не робила того, про що вона каже. Не робила ж? Ні. Я точно цього не робила, то нащо так напосідатися на мене? Звісно, можна розлютитися. Можна наїхати. Але відмічати мене в дописі, який бачать усі наші друзі? Усі люди, які до групи вважали мене ідіоткою. Тепер у них знову є причини так до мене ставитися. І що мені тепер робити? Іти до школи і вдавати, ніби нічого не сталося, знаючи, що всі тільки й чекатимуть, щоб потицяти в мене пальцем, пошепотітися й повитріщатися, а може, і гірше?

Відчуття гордості та свободи, з якими я лягала спати, розвіялися.

Я завжди вважала Роуз своїм другом, людиною, якій не начхати на мене. Не на кров і кістки в моєму тілі, а на те, що в мене в голові, в серці. Але те, що сталося вчора ввечері, мабуть, гірше, ніж мені здалося. Бо я розсердила її, я скривдила її, і якщо я навіть на секунду змусила почуватися її так само, як тоді, коли ті кілька покидьків залишили її, знівечивши й використавши, то… о Господи, що як я не краща за них?

– Емі? – Ґрейсі кличе мене моїм справжнім іменем лише тоді, коли мама відправляє її нащось мене покликати. – Емі?

Я не відповідаю, просто собі лежу. Не знаючи, що робити.

– Редлі?

– Заходь, малеча, – кричу я, й вона шльопає до кімнати у своїй піжамці зі Скубі-Ду, тручи кулачком заспані очка. – Що таке?

– Мама каже, що ти мусиш відвести мене до школи, бо в неї блювота. Але молока для пластівців немає, а я не знаю, чим іще поснідати.

– Добре, зараз. Уже йду. Піди подивися, чи є хліб.

Я просто хочу вчинити правильно. Хочу, щоб усе, що сталося минулої ночі, цей допис, який з’явився в усіх у стрічці, зник, щоб усе було так, як до того.

Але не знаю, як це зробити.

Випірнути зі страху й тривоги, які хочуть заповнити кожну мою клітину, майже неможливо, та я роблю над собою зусилля, одягаюся, взуваю кеди. Спускаючись, зазираю до маминої кімнати. Вона лежить обличчям до вікна, спина зігнута й напружена.

– Чай будеш? – питаю.

Вона зі стогоном повертається до мене, і все її обличчя ніби складене з трикутників: трикутні очі та рот, смуток у кожному куті. Вигляд у неї гівняний.

– Давай.

Її голос хрипкий і сухий, у кімнаті пахне чимось зіпсованим, і я думаю, чи не намочила вона постіль. Я чекаю. Я б хотіла… Я б хотіла, щоб ми могли це обговорити, але ми не можемо. Тож я зосереджуюся на тому, що можу взяти на себе. Турботу про сестру.

– Я заберу Ґрейсі сьогодні, добре? Я можу втекти на десять хвилин раніше, щоб устигнути вчасно.

– Дякую. – Мама намагається вичавити посмішку, але їй це погано вдається. Вона відвертається, натягнувши ковдру на голову.

Ґрейсі говорить, а я не слухаю, мені й не треба. Мені треба лише тримати її за руку, відчуваючи, як вона смикає за неї й тягне, підстрибуючи й пританцьовуючи, і щосили зосередитися на тому, щоб не думати про те, що чекає на мене в школі. Я могла б не йти туди, завести Ґрейсі та знову звалити в Камден, та якщо не піду, то не дізнаюся, наскільки все насправді погано.

Коли ми доходимо до шкільного паркану, Ґрейсі доводиться із зусиллям вивільняти свою руку з моєї.

– Ти мене забереш? – питає вона, і я киваю.

– Побачимось! – Спостерігаю за тим, як вона забігає до класу, і майданчик порожніє, і мами і тата йдуть. І тоді мені не лишається більше нічого, як розвернутися й подивитися в обличчя тому, що буде тепер зі мною.

Усі вже в класах, і я тихо йду порожніми коридорами, сподіваючись, що нескінченне дзенькання й дзижчання в моїй кишені колись нарешті припиниться. Як тоді, коли Таллі Лоусон надіслала фотку своїх цицьок Кларку Генсону, а він її заскріншотив і розіслав по всій школі. Хтось називав її курвою, хтось називав його мудаком, яким він і був, і обох їх на два тижні усунули від занять, а потім поліція зробила їй попередження щодо непристойної фотографії.

А потім, коли зникла Наомі, цицьки Таллі вже нікого не цікавили.

Усі ненавидять мене, і стара невпевненість, яку я колись носила в собі, повертається, ніби моя дівчинка-примара раптом підбігла ззаду й застрибнула знову в моє тіло, наповнивши мене болем і тривогою, які носила в грудях.

Можливо, я дійсно брехуха. Я ніколи не розповідала Роуз, що насправді