Читати книгу - "Медлевінґери"

Нісс тільки безтямно витріщився на неї.

— Як ти гадаєш, куди він послав Ведура? — запитувала дівчинка. — Куди послав його наш король? І де, на його думку, Антак?

— Нагорі, — промимрив Нісс.

— Антак, хранитель історії! — провадила Моа. — Антак, звісно, знав про це. І король знав, Ніссе, не будь таким сліпим! І Ведур. Але, хтозна з якої причини, вони не хотіли, щоби про це довідалися і всі краяни. Хтозна чому, але їх влаштовує, щоби всі вірили, нібито люди — це просто казкові істоти на взір велетнів і чарівників, нібито це вигадки із Сивої Давнини. Тож я не вірю, що він, коли ми розповімо йому про все нами пережите, так зараз же й пошле когось визволяти Антака з Ведуром.

— Бо тоді таємниця перестане бути таємницею? — прошепотів Нісс.

— Він міг би послати загін уже тоді, коли вперше зник Антак, — провадила Моа. — Натомість на його розшуки вирушив лише Ведур. А куди він вирушив — про це король збрехав краянам. — Дівчинка зітхнула. — Тож він змириться і зі втратою Ведура, Ніссе, — мовила тихо. — І нас він здасть. Либонь, боїться, що інакше медлевінґерам буде від людей ще більша небезпека.

Нісс непевно кивнув.

— Мабуть, твоя правда, Моа-Вель! — нарешті озвався він. Десь у глибині його свідомості заворушився невиразний спогад, просячись на поверхню. — Цього разу ти справді маєш слушність.

— Не тільки цього, а завжди! — палко заперечила Моа.

— Але тоді… — почав Нісс.

— Саме так! — підхопила Моа. — Або ми — або ніхто!

— Або ми — або ніхто! — знічено повторив Нісс.

— Принаймні ми вже їх знайшли! — підбадьорливо сказала Моа. — Ти міг би у таке повірити? Щойно опинилися у світі людей, так відразу й наштовхнулися на викрадача!

— Авжеж, нам поталанило, — задумано підтакнув Нісс.

— І нас йому не обдурити! — провадила далі дівчинка. — Я ж на власні очі бачила денносвіт на стелі! І навіть зорову скриньку ми бачили! То ж справді була зорова скринька, так, Ніссе? Про яку ти розповідав?

Хлопець знову кивнув.

— Але в цій говорили куди чіткіше, ніж у скриньці, що в нашому краї. І картинки тут виразніші. Мабуть, Ведур встиг якось їх удосконалити. Вдома, у нашій скриньці, ми чули тільки якесь шарудіння.

— Знаєш що, Ніссе? — труснула його за плече Моа. — Тепер ми хоч знаємо, що ти можеш по-справжньому пишатися своїм батьком. Який геніальний винахідник! Не дивно, що ці казкові істоти не хочуть відпускати його на волю.

— То що ж нам зараз робити? — запитав Нісс.

— Те єдине, що ми можемо зробити! — відповіла Моа. — Правда? Ходімо, Ніссе! З вигляду він не такий вже й небезпечний. Швидше нормальний хлопчик, тільки огидно великий.

— І своєї фібули він ще не одержав, — додав Нісс, аби підбадьорити себе.

— Малюк, — погодилася Моа. — Але тримаймося на безпечній відстані!