Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

Була та дівчина схожа на іншу. З сусіднього села на рідній Рязанщині. Ту звали Маша, і така вона була приємна та голосиста, що всі до неї клинці підбивали. І Андрій Єрофеєв теж. Стрункий, чубатий, ходив на заробітки до міста, купив собі нові чоботи та сорочку з жилеткою, картуз модний. Вогонь-парубок! Подобався він Маші, і сиділи вони поруч на вечорницях, і цілувалися гаряче і все ішло до того, що сватів треба засилати. Коли батьки Машині вирішили віддати її за іншого. За сина мірошника. Заможна родина, хата і комора під залізом, аж два млини на річці стоїть, коней десяток мають, батраків наймають. Хіба не буде Маша з ним щаслива, та й батькам щось від тих багатств перепаде! І нехай не подобався той мірошників син Маші, так це ж шлюб, це справа серйозна, тут важливе питання, а не ота дурня, що подобається чи ні. Маша вже і плакала, і в зашморг лізла, сам Андрій приходив з її батьками розмовляти. Але сказали йому, що бідар він і родина в нього — старці, власної землі — зась, як з такими людьми родичатися можна? Андрій не втримався, пішов та набив пику супернику. Андрія у холодну кинули. Поки там сидів, і весілля відгуляли. Переказували йому, що Маша спочатку сумна була, плакала за столом, а потім випила наливок солодких, висохли сльози, посміхатися почала, навіть танцювала.

Ледь не збожеволів від того Андрій і пішов добровольцем на фронт. Якраз японська війна почалася. Думав там загинути. Але пощастило, не загинув. З полону повернувся, далі в армії служив, додому не приїжджав, щоб не показувати обличчя своє, тигрою пошматоване. Вже на німецькій війні про комунізм дізнався, про всесвітнє братство, коли усі люди рівні, а не так, щоб от комусь усе, і млини, і Маша, а комусь нічого. Прямо питав, у агітаторів, чи можливо таке буде при комунізмі, щоб за багатого дівчину віддавали, хоч вона іншого кохає. Агітатори казали, що у комунізмі не буде ані бідного, ані багатого, усі люди рівні і всі люди вільні. І якщо кохає кого дівчина, то з ним і буде, ніхто її не примусить за іншого піти. Бальзамом були ті слова на Андрієві рани, повірив він і пішов за агітаторами. Про минуле намагався не згадувати. Вже після революції якось проїздом був у рідних місцях, вирішив заскочити до своїх, дізнатися, що і як. Посидів з братами та сестрами, про Машу нічого не питав, та хтось і сам розповів. Що чоловік її, син мірошника, пияком виявився, а оце нещодавно залився. Мірошник же почав до Маші лізти, снохачити тобто. Вона пручалася, а він її силою узяв. Від сорому Маша пішла і втопилася. Якраз у ставку біля млина, де глибоко було.

Про це як почув Андрій, то, підхопився, на коня заскочив, поїхав до мірошника і застрелив його. Андрія заарештували, але швидко відпустили, бо ж мірошник був соціально чужий, а Андрій — свій.

Після того вирішив Єрофеєв, що серце у нього зробилося кам’яне і більше вже не буде там хвилювань, наче у дуба старого, який і листочка зеленого не випустить. Став він солдатом революції, про неї тільки думав, нею жив. Воно то, звісно, природа своє брала, вимагала, бували в нього коханки, чоловік же був молодий, здоровий. Але не більше того. У серце нікого не пускав, зачинено воно було, як здавалося, назавжди.

Коли ось на тобі. І сам комполку не розумів, чого він учепився за цю дівчину. Що на Машу схожа, така ж чорноволоса та броваста, так хіба мало схожих було? Що побита і слабка, так і цього добра бачив багато. Бо ж війна. Але ось зачепила і все тут. Був кремінь, а став пух. Оце треба було йти, відпочити, поспати перед походом, а він тупцював біля воза, дивився на дівчину, що тривожно спала.

— Нічого, молода, виживе. До весілля все заживе, — сказала одна з медсестер. Посміхнулася, бо ж не сумнівалася, хто женихом на весіллі тім сидітиме. Бачила погляд комполку, бачила, як набрякли сльозами очі його грізні. Уже весь полк знав, що закохався командир. Дивувалися, чого саме у неї. У побиту та катовану. Міг би вибрати іншу. Он у них в Охтирці серед заручників такі кралі були! Офіцерські жони! Білошкірі та гордоокі. Оце їх би на поталу віддали! Але комполку і сам не гам і другому не дам. Не підпускав нікого до заручниць, хоч вони були ворогині революції і все одно до стінки їх поставлять рано чи пізно. Сам же у цю дівку закохався, яка і мала ще, і в руках у «вовчиків» побула. Дивний комполку, дивний.

Поки червоноармійці розумували про кохання комполку, Чет, Міра та Дубківський поспішали степовою дорогою.

— Слухай, ти наче якийсь тевтонський лицар! — сміялася Міра з сотника, який натягнув собі на голову чавунок. Звичайний чавунок, у якому в селах варили борщі чи ліниві вареники. Чет тільки головою крутив, мовляв, нічому вже не дивувався від цього сотника. Але Дубківський на це не зважав.

— У Бар-Кончалаби чітко написано, що чавунок на голові — єдиний шанс урятуватися від чорних вершників! — запевнив сотник, серйозний та переляканий. — І ви одягайте! — Дубківський тримав у руці ще два чавуни, які взяв з павучої хати. — Чорні вершники можуть вбивати думками! Треба захистити голову від їх впливу! Чорні вершники — найстрашніші! Ну, окрім невидимого чудовиська!

— Є і таке? — єхидно спитала Міра, яка не схильна була вірити у всю цю маячню.

— Є! У книжці Бар-Кончалаби про нього цілий розділ! Там таке, що і читати страшно! Що вже казати про те, щоб зіштовхнутися з чудовиськом насправді! — Сотник у захопленні крутив головою, через що чавунок сповз йому на очі, гупнув по носу. Дубківський аж засичав, все це виглядало смішно, наче виступ клоуна в цирку. Чет та Міра посміхалися. Сотник поправив чавунок, помітив посмішки, роздратувався, що йому не вірили. — Це правда! Страшна правда! Невидиме чудовисько!