Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Так, надумав.

— Чудово. Я розкриваю карти: ви мені потрібні, як кремінь для кресала. Шельга, я оточений тупою звіриною. Людьми без фантазії. Ми з вами сваритимемось, але я доможуся, що ви працюватимете зі мною. Хоч би в першій половині, коли ми битимемо Роллінгів… До речі, попереджаю, бійтеся Роллінга, він упертий, і коли надумав вас убити, — уб’є.

— Мене давно дивувало, чому ви його не згодували акулам.

— Мені потрібен заложник… Але, в усякому разі, він не потрапить до списку «першої тисячі»… Ну, одягайтеся, ходімо вечеряти.

Грозові хмари потонули на північному сході. Синій океан був безмежно лагідний. М’які гребені хвиль сяяли склом. Гналися дельфіни за водяним слідом яхти, випереджаючи, перекидалися, маслянисті й веселі. Гортанно кричали великі чайки, пливучи над вітрилами. Вдалині з океану підводилися голубуваті, як марево, обриси скелястого острова.

Зверху, в бочці, матрос вигукнув: «Земля!», і присутні на палубі здригнулися. Це була земля невідомого майбутнього. Вона скидалася на довгу хмарку, що лежить на небокраї. До неї мчали «Арізону» повні вітру паруси.

Матроси мили палубу, шльопаючи босими ногами. Кошлате сонце палало в бездонних просторах неба та океану. Гарін, смикаючи борідку, силувався проникнути у завію майбутнього, що огорнула острів. О, коли б знаття!..

У далеких перспективах Васильєвського острова[42] палав осінній захід. Багряним і похмурим світлом були осяяні баржі з дровами, буксири, човни рибалок, дими, що заплуталися між ґратчастими кранами елінгів. Пожежею палали шибки безлюдних палаців.

З заходу, з-за димів лілово-чорною Невою підходив пароплав. Він загудів, вітаючи Ленінград і кінець шляху. Вогні його ілюмінаторів осяяли колони Гірничого інституту, Морського училища, обличчя тих, хто прогулювався, і він почав швартуватися біля плавучої червоної, з білими колонками митниці.[43] Почалася звичайна метушня огляду.

Пасажир першого класу, смаглявий, вилицюватий чоловік, за паспортом науковий співробітник Французького географічного товариства, стояв біля борту. Він дивився на місто, запнуте вечірнім туманом. Ще лишилося світло на бані Ісаакія, на золотих шпилях Адміралтейства та Петропавловського собору. Здавалося, цей шпиль, що пронизує небо, задумав Петро, як меч, котрий загрожує на морському рубежі Росії.

Вилицюватий чоловік витягнув шию, дивлячись на шпиль собору. Здавалося, він був вражений і схвильований, як мандрівник, що побачив після багаторічної розлуки дах рідного дому. І ось темною Невою від фортеці долинув урочистий дзвін: на Петропавловському соборі, де догоряло світло на вузькому мечі, над могилами імператорів куранти грали «Інтернаціонал».

Чоловік стиснув поручні, з горла його вихопилося щось на зразок ричання, він обернувся спиною до фортеці.

У митниці він пред’явив паспорт на ім’я Артура Леві і під час огляду стояв, похнюпивши голову, щоб не виказати злого блиску очей.

Потім, поклавши картатий плед на плече, з невеликою валізкою, він ступив на набережну Васильєвського острова. Сяяли осінні зорі. Він випростався з довго стримуваним зітханням. Оглянув заснулі будинки, пароплав, на якому горіли два вогники на щоглах та тихо постукував мотор динамо, і рушив до мосту.

Якийсь високий чоловік у парусиновій блузі поволі йшов назустріч. Минаючи, глянув в обличчя, прошепотів: «Матінко!» і раптом спитав навздогін:

— Волшин Олександр Іванович?

Чоловік, котрий назвав себе у митниці Артуром Леві, спіткнувся, але, не обертаючись, ще швидше попрямував мостом.

Іван Гусєв жив у Тарашкіна, був йому чи то за сина, чи то за молодшого брата. Тарашкін навчав його грамоті й уму-розуму.

Хлопчина виявився до того кмітливий, настирливий — серце раділо. Вечорами нап’ються чаю з ситником і чайною ковбасою, Тарашкін полізе в кишеню по цигарки, пригадає, що дав колективові клубу обіцянку не курити, — крякне, скуйовдить волосся і починає розмову:

— Знаєш, що таке капіталізм?

— Ні, Василю Івановичу, не знаю.

— Поясню тобі якнайпростіше. Дев’ятеро чоловік працюють, десятий у них усе забирає, вони голодують, він лускається від жиру. Це — капіталізм. Збагнув?

— Ні, Василю Івановичу, не збагнув.

— Чого ти не збагнув?

— Нащо вони йому дають?

— Він примушує, він визискувач…

— Як примушує? Їх дев’ятеро, а він один…

— Він озброєний, вони беззбройні…

— Зброю завжди можна відібрати, Василю Івановичу. Це, значить, вони неметкі…

Тарашкін захоплено, трохи відкриваючи рота, дивився на Івана.

— Правильно, брате… Міркуєш по-більшовицькому… Ми в Радянській Росії так і зробили — зброю одібрали, визискувачів вигнали, і в нас усі десятеро чоловік працюють і всі ситі…

— Всі од жиру лускаються…

— Ні, брате, лускатися від жиру не треба. Ми не свині, а люди. Ми жир повинні перегнати на розумову енергію.

— Навіщо це?

— А те, що ми у найкоротший термін повинні стати найрозумнішим, найосвіченішим народом у світі… Збагнув? Тепер давай арифметику…

— Єсть арифметику, — казав Іван, беручи зошит і олівець.

— Не можна слинити чорнильний олівець — це некультурно… Збагнув?

Так вони навчалися щовечора, далеко за північ, поки в обох не починали злипатись очі.

Біля хвіртки гребного клубу стояв вилицюватий, добре зодягнений громадянин і палицею длубав землю. Він підвів голову і так дивно глянув на Тарашкіна та Івана, які саме підходили, що Тарашкін наїжився. Іван притулився до нього. Чоловік сказав:

— Я жду тут з ранку. Цей хлопчик і є Іван Гусєв?

— А вам яке діло? — засопівши, спитав Тарашкін.