Читати книгу - "Небезпечне сватання"

За возом бігла дівчина в брилику, з розпущеними косами. То була пасторова дочка.

— Елі! Елі! — загукала вона ще здалеку.

— Матильдо! Матильдо! — почулось у відповідь, і Елі кинулася до дівчини.

Зустрівшись на пагорку, вони обнялися й заплакали. Потім Матильда нахилилася й щось підняла з трави. Виявилося, що то невеличка клітка.

— Візьми Наріфаса, нехай він буде в тебе. Мама також хоче, щоб ти взяла його… Він буде в тебе… і тоді ти згадуватимеш про мене… і частіше… частіше… припливатимеш сюди! — Вони знов обидві заплакали.

— Елі, годі тобі вже стояти там, ходи! — гукали батьки з човна.

— Я також хочу поїхати з тобою, — сказала Матильда. — І переночувати в тебе!

— Добре, добре!

І дівчата, обнявшись, побігли до містка. За якусь хвилину Арне побачив, як човен відчалив від берега. Елі з кліткою стояла на кормі й махала товаришці рукою, а Матильда сиділа на пристані й плакала.

Вона не рушила з місця, поки човен був на воді. Вже мовилося, що плисти до червоних будівель було недалеко. Арне також сидів за кущами і, як і Матильда, дивився на тих, що відпливали. Скоро човен опинився в тіні, і Арне почекав, поки він пристане до берега. Потім він побачив їхнє віддзеркалення у воді. Вони наблизились до будинку, найбільшого і найкращого з усіх. Перша зайшла мати, тоді батько зі скринею, а наостанці дочка. Він їх розрізняв за зростом. За якийсь час дочка знову вийшла й сіла перед порогом. Мабуть, хотіла ще раз подивитися на другий берег, поки не зайшло сонце. Але пасторова дочка вже пішла, тільки Арне ще сидів і бачив віддзеркалення Елі у воді.

«Може, й вона мене бачить?» — подумав хлопець.

Він підвівся й рушив додому. Сонце вже заходило, але небо було ясне й блакитне, як часто літніми вечорами. З озера і з лук підіймався туман, огортаючи гори обабіч. Проте до вершин іще не досягав, і вони гордо дивились одна на одну. Арне піднявся схилом вище. Звідти озеро здавалося темнішим, глибшим і наче густішим, а долина ніби стала коротшою і ближче присунулась до води. Відстань до гір поменшала, і тепер вони скидалися на купу окремих каменів, бо сонце вирізнило кожен із них. Небо також опустилось нижче, і все навколо зробилося близьким та знайомим.

Думки Арне почали кружляти навколо кохання та жінок. Ніби в чарівному дзеркалі, поставали перед ним картини кохання із саг та давніх балад, як образ тієї дівчини, що відбився у водяному плесі. Арне пильно вдивлявся в ті картини, а після надвечір’я біля озера сам захотів скласти пісню про кохання, бо ця тема зненацька стала йому якась ближча. Думки його полинули далеко й повернулися з піснею, якої він ніколи не чув. її ніби хтось склав для нього.

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде.

Жде і співає, гінкий, як з води:

«Швидше, кохана, ходи!»

І птахи підспівують на всі лади:

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела віночок, блакитний, урочий.

«Як мої очі!»

Взяв він його, підкинув: «Спіймай!

Мила, прощай!»

І скоком, з веселою піснею — в гай.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела вона й другий — як руса коса!

«Хіба не краса?

За нього мене поцілуєш в уста?»

Він баритись не став:

Купальський вінок з поцілунком дістав.

Сплела вона й третій з лілей лугових:

«Любов моя в них.

Даю тобі руку з вінком я свою

І серце даю.

Чом очі відводиш на мову мою?»

Вплела всі квітки, що на лузі були

І не відцвіли.

Плела, і вінок той кропила сльоза.

Аби щось сказав!

Та мовчки, без слова, вінок він узяв.

Плела вже з найгірших, безбарвних квіток.

«Це весільний вінок!»

Вже пальці посиніли, але дарма.

«Надіну на нього вінок цей сама».

Аж гульк— його й сліду нема!

Давно вже минула та ніч на Купала,

Квітки всі опали,

І скоро хурделиця їх замете.

Вона ж все плете Та снить про те літо своє золоте.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Душу Арне переповнював смуток, тому перші образи кохання, що зринали в його уяві, були такі похмурі. Туга за кимось, хто заволодів би його серцем, і шанолюбна мрія досягти чогось злилися в одне. На ту пору він знов вернувся до пісні «За пасмом гір високих», переробляв її, наспівував окремі рядки й думав: «Ця пісня додасть мені рішучості, я доти співатиму її, доки зважуся сам податись за гори». Проте, плекаючи такі думки, Арне не забував і про матір. Він заспокоював себе тим, що коли стане на ноги в чужих краях, то забере до себе матір і створить