Читати книгу - "Небезпечне сватання"

У їхньому селі жив один веселий чоловік на ім’я Ейнар Осен. Двадцятирічним хлопцем він поламав ногу й відтоді ходив з палицею. Хоч би де він з’являвся, накульгуючи й спираючись на палицю, там відразу ставало весело. Осен був заможний чоловік, серед інших угідь йому належав великий ліщиновий гай, і коли восени випадав гарний день, у нього збирався цілий гурт веселих дівчат рвати горіхи. Опівдні їх добре пригощали, а ввечері влаштовували для них танці. Багатьом із тих дівчат він був хрещеним батьком, бо взагалі кумував у половини села. Всі діти звали його «хрещеним батьком», а за ними й молодь, і навіть старі.

Хрещений батько добре знав Арне й любив його за пісні. І ось тепер він запросив і його рвати горіхи. Арне почервонів і відмовився.

Сказав, що не звик бувати в дівочому товаристві.

— То треба звикати, — відповів хрещений батько.

Після цієї розмови Арне не одну ніч пролежав без сну. В ньому змагалися страх і цікавість. Та хоч там як, а в призначений день він прийшов рвати горіхи і виявився єдиним хлопцем серед гурту дівчат. Він не міг не визнати, що був розчарований. Дівчата виявились не такими, яких він оспівував у своїх піснях і з якими боявся зустрітись. Він зроду не бачив, щоб хтось зчиняв такий шарварок, як ці дівчата. А найдужче його вражало те, що вони сміялися з будь-якого приводу. Коли сміялося три дівчини, то ще п’ять підхоплювали їхній сміх тільки тому, що сміялося тих три. Всі вони поводились так, наче цілий вік жили разом, а проте серед них були такі, що того дня вперше зустрілися. Щоб досягти гілляку, вони підстрибували й хихотіли, коли досягали, а коли не досягали — також хихотіли. Вони змагалися за ключку, якою пригинали гілля, і сміялись, якщо їм щастило заволодіти тією ключкою, а як не щастило — теж сміялися. Хрещений батько шкутильгав за ними з палицею і, як міг, намагався їм дозолити. Ті, кому перепадало від нього, сміялися, що він їх піймав, а ті, кого він не піймав, також сміялися, що викрутились. І всі разом сміялися з Арне, що він такий поважний, а коли він не витримав і сам засміявся, вони почали реготати тому, що нарешті насмішили його.

Потім усі посідали на пагорку, хрещений батько посередині, а дівчата навколо нього. Звідти було видно далеко навкруги. Припікало сонце, проте дівчата не зважали на нього. Вони кидали одна в одну горіховим шамушин-ням, а горіхи віддавали хрещеному батькові. Він утихомирював їх, сварився на них палицею і вимагав, щоб кожна з них розповіла якусь цікаву історію. Та примусити дівчат щось розповісти було, мабуть, важче, ніж зупинити навантажений віз, що котиться згори. Тому старий почав розповідати сам. Багато дівчат не хотіли слухати, бо знали вже його історії, та потім притихли, заслухались, а далі незчулися, як і самі приєднались до розмови й почали розповідати те, що їм здавалося найцікавішим. Арне знов здивувався: ті самі дівчата, що тільки-но пустували й дуріли, тепер оповідали сумні історії. Здебільшого в них ішлося про кохання.

— Ти, Осо, знаєш цікаву історію, ще торік оповідала її,— звернувся хрещений батько до моторної кругловидої дівчини, що заплітала косу своїй меншій сестрі, яка поклала голову їй на коліна.

— Та її, певне, багато хто знає,— відказала дівчина.

— Нічого, розповідай.

— Ну добре, слухайте, — погодилась дівчина й почала розповідь, вплітаючи в неї пісню: — Один парубок пастухував улітку й любив приганяти худобу на берег широкої річки. Трохи вище по річці з його боку нависала над водою скеля, і коли він гукав із неї, то чути було на другий берег. А на тому березі пасла худобу дівчина, яку він добре бачив, але не міг добратися до неї через швидку течію.

Як звати тебе, пастушко з ріжком,

Що гониш отару свою бережком?

Парубок питав її так день у день, і нарешті дівчина відповіла йому:

На хвилях написане ймення моє,

Пливи й прочитаєш, як сміливість є.

Парубок нічого не зрозумів з її відповіді і поклав собі не думати більше про дівчину. Та виявилось, що забути її не так легко, бо хоч куди б він погнав череду, а врешті опинявся біля скелі. Це почало його непокоїти, і він знов гукнув їй:

Як зветься твій батько і де ти живеш,

До церкви ніколи чому не прийдеш?

Він уже думав, чи то, бува, не відьма.

Мій батько втонув, моя хата згоріла,

До церкви ніколи не мала я діла.

І знов парубок нічого не втямив. Удень він сидів на скелі, а вночі йому снилося, що дівчина танцює навколо нього і щоразу, коли він хоче схопити її, б’є його довгим коров’ячим хвостом. Скоро він зовсім позбувся сну, працював, як неживий, схуд і змарнів.

Як дівчина ти, то до мене озвися,

Як відьма ж, то навіть у сні не явися.

Ніхто парубкові не відповів, і він зрозумів, що то була таки відьма. Він кинув пасти худобу, але йому від того не полегшало, бо хоч де б він був, хоч би що робив, а все думав про вродливу відьму, що грала на ріжку.

Якось він рубав дрова й побачив, що через їхню садибу йде дівчина, дуже схожа на ту відьму. Підійшла вона ближче — аж ні, не така. Задумався парубок: що воно за притичина?

Коли це дівчина йде назад і