Читати книгу - "Землянка"

— Он ти який, сину! — повела бровою мати; вона, та не тільки вона, а й Надя, й Василина дивились на Вовку так, ніби він справді зробив щось геройське. — Батькові напишу, хай порадіє… То може й нагородна книжка вціліла?

— Аякже! — вигукнув хлопець. — І її запечатав у протигазі. Ось вона. Пожовкла трішки.

— Дай, дай сюди, — мати хапком розгорнула «метелика», примружилася, з надією вдивляючись у стерті роками букви. — Вона, батькова нагородна!.. Ти не знаєш, Волошко, яку послугу зробив! Неоціниму! Ну все — буде наш батько дома. І скоро…

— Зараз давай одпишем йому!

Чи то Вовка різко повернувся, чи то свічка з’їла весь гніт, — вогник плюскнув і погас. Впала пітьма на плечі, огорнувши кожного чорним сповитком. І материн голос, здається, долинув із-за глухої стіни:

— Біда з цьою сліпотою. І присвітить нічим. На завтра доведеться відкласти.

— Чого відкладать? — мовила з пітьми Василина. — Підемо до Яценків, там і напишем гуртом.

— Там і напишемо! — Вовка знайшов материну руку, потяг на себе. — Пішли, мамо, пішли!

І шмигонув наперед, відхилив рипучі двері, ніби просигналив: гайда, гайда, швидше збирайтесь! Повз нього пройшла мати, Василина, за нею, як на поводку, Надійка. Вовка останнім вискочив на вулицю. Пізній вечір дихнув у лице грозовою свіжістю. Видно, збиралось на дощ. Над степом здіймалась темна стіна, і хтось бив по ній велетенським кресалом, струшуючи на землю сині іскри. В повітрі пахло смаленою губкою. Десь близько, за хмурою землянкою, почувся тоненький дівочий сміх.

— Це ти, Олю? — спитала бригадирка.

Мовчанка. Шепіт. Потім несміло:

— Я, мамо…

— І я! — гордим баском (Деркач!).

— Куди ви… так пізно? — озвалася Ольга.

По голосу Вовка зрозумів, що Ольга з Яшкою сидять чи стоять за горбатим каменем, який вріс у землю біля колишніх воріт; ось замаячило на дорозі біле Ольжине плаття, почулися кроки.

Трояниха сказала, чого й до кого вони зібралися.

— Візьміть і нас в компанію! — Яшка підвів до гурту свою щебетуху, таку тиху, винувато-пригнічену зараз. Обоє, відчувалося, пригашують у собі веселі яскринки, ніби стидаючись хмільного щастя, що раптом випало їм — незаслужено. Ще подумають люди: кому війна-горювання, а кому цілування… Оксана (вона розуміла настрій молодят) дружно поплескала Ольгу по плечу: «Не крийся, дочко. Не заганяй у темний куток свою радість — хай люди бачать і відтають душею…»

Цілим кагалом рушили вуличкою, що нагадувала в потемках старе забуте річище. Мати ступала широко й твердо, і Вовка надав ходу, щоб порівнятися з нею. Легенько торкнувся її руки.

— Ма… Ти так і не сказала, де зараз батько.

— Хіба?.. На півночі, сину. Верстов за двісті од Архангельська. Морози, пише, були такі, що скелі з гуркотом лопались.

Вовка біг підтюпцем за матір’ю, і думки його крутились біля того непривітного слова — «північ». Звісно, це далеко від фронту, бомби на голову не падають. Але їм, скаліченим, після німецьких душогубок краще було б дома, де ласка й тепло. І чого їх довго тримають на холоді?

Хлопець не встиг розпитати, бо Яшка відчинив хвіртку, і всі повернули до Яценків. З вікон землянки падали дві променясті смуги, в їхньому світлі химерно визубрювалися стіни недобудованої хати. Жовтіли купи глини й піску, тут же валялись обаполи, стирчав розкарякуватий «козел» — від цього недавно голий двір наче поменшав, потіснішав.

«І в нас тепер сімейка, як в Омелька, пора за хату братися, — подумав Вовка, обминаючи тесані кругляки. — Тато прийдуть, а стіни вже готові, все-таки радість, на осінь — під новою стріхою…»

— Добривечір вам! Приймайте поповнення, — сказала Оксана, мружачись на світло; широким жестом представила свою бригаду: оце Василина з дочкою, бачте — соромливо усміхаються, а усмішка — то повернення до життя, ось мій пастушок, до всього хоче докопатися; а он — Яшка Деркач (любиться татарчук: русалку таку полонив!), а ото, мов калина, його наречена.

Яценки зустріли гостей дружним: «Заходьте! Сідайте!»

Хоч було й пізно, вся Яценкова родина (до приходу гостей) гріла чуби за хатньою роботою. Біля столу, де чадів каганець — важенна гільза з розплесканою шийкою — мудрував Денис над білоголовою цуркою: ножем вирізав щось таке, схоже на гранату. «А, товкач! — догадався Вовка. — Замашненький. І пшоно товкти, і часник розтерти». Поруч батька — Ілько; в губах його — дерев’яні кілочки, він бере по одному і — клац! — забиває в підошву «голодного» черевика, затиснутого між колінами. Уляна з дочками на лікті перемотувала пряжу, Олесь рачки ганявся за крільчихою. «Трусь! Марш, куцохвоста, під піч!»

Та всі кинули роботу, коли завітали сусіди.

Не змовляючись, встали, загуркали стільцями, той садовив на покуття Оксану, той припрошував до столу Василину й Надійку, Яценкові дівки стовпились коло Яшка та Ольги, а Лесь уже туркотів щось смішненьке на вухо Вовці.

Денис піднявся з-за столу поважний, врочисто-серйозний, як весільний батько. Всі притихли.

— Сорока рознесла, Оксано, добру звістку, — звернувся він до бригадирки. — Кажуть, нібито скоро буде в нашому колгоспі голова, а в твоїй сім’ї хазяїн. Так воно чи не так?

— Ой, Денисе! — зніяковіла од пишних слів Трояниха. — Ви наче сватаєте… Чи буде голова в колгоспі, не знаю, а от хазяїн, може, незабаром повернеться.

— А раз так, — вів своє Денис, — то не завадило б щось ковтнути. Щоб легенька путь стелилася Андрієві додому. Як думаєш, стара? — моргнув хитрувато жінці.

Білолиця Уляна заметушилася по хаті, виставляючи посуд на стіл.

— У мене трошки медку настояно, — гомоніла вона збуджено. — Приховала бутильок від німців, знала — ще прийде свято… Я така рада, така рада за тебе, Оксанко. Вже й