Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

— Послухайте, — сказав Медик, — ви це цілком серйозно? Чи це просто розіграш, як привид, яким ви налякали нас минулого Різдва?

— За допомогою цієї машини, — озвався Мандрівник у Часі, високо тримаючи лампу, — я збираюся досліджувати час. Ніколи в житті я не був серйознішим, ніж зараз. Що ще не ясно?

Ми не знали, що на це відповісти.

Понад плечем Медика я зустрівся поглядом з Філбі, і той похмуро підморгнув мені.

Мені здається, що тоді ніхто з нас усе-таки не вірив у Машину Часу. Насправді Мандрівник у Часі належав до людей, занадто розумних для того, щоб їм вірити: ніколи не було відчуття, що ми бачимо його наскрізь; ми зажди підозрювали, що за його прозорою відвертістю ховається тонкий розум і ледве вловима потаємність. Якби, наприклад, машину нам показав Філбі і пояснив усе точно так, як це зробив Мандрівник у Часі, ми поставилися б до цього менш скептично. Тому що його мотиви були б нам зрозумілі — навіть різник здатен зрозуміти Філбі. Але Мандрівником у Часі керувала не просто примха, тому ми не довіряли йому. Речі, з яких можна скласти уявлення про не таку розумну людину, в його руках видавалися просто хитрими трюками. Робити щось занадто легко — це помилка. Серйозні люди, які сприймали Мандрівника серйозно, ніколи не могли повністю довіряти його манерам; підсвідомо вони відчували, що коли міркуватимуть і виноситимуть судження разом з ним, їхня репутація може опинитися в такій небезпеці, як крихка порцеляна в дитячій кімнаті. Отож я не думаю, що між тим четвергом і наступним хтось із нас багато розмовляв про подорожі в часі, хоча, безперечно, химерна теоретична можливість їхнього здійснення займала значну частину наших думок. Ми роздумували про правдоподібність такої можливості та про малу ймовірність її практичного здійснення, про дивну перспективу анахронізму і повний безлад, яким би він супроводжувався. Особисто мене найбільше захопив дослід з моделлю Машини Часу. Я пам’ятаю, що говорив про це з Медиком, коли зустрів його у п’ятницю на зборах Ліннейського товариства[13]. Він розповів, що бачив щось подібне в Тьюбінґені[14], й особливо наголошував на тому, що погасла свічка. Але він не міг пояснити, як цей фокус робиться.

Наступного четверга я знову вирушив у Ричмонд[15]. Гадаю, у Мандрівника в Часі я був одним з найчастіших гостей. Я трохи запізнився, у вітальні вже було четверо чи п’ятеро людей. Біля коминка стояв Медик, в одній руці він тримав аркуш паперу, в другій — годинник. Я озирнувся, шукаючи поглядом Мандрівника в Часі.

— Уже пів на восьму, — сказав Медик. — Мабуть, час починати вечерю.

— А де?.. — запитав я, назвавши ім’я господаря.

— Ви щойно прийшли? Все дуже дивно. Він чомусь затримується. У записці він просить мене розпочинати вечерю о сьомій, якщо він до цього часу не повернеться. Каже, що пояснить усе, коли прийде.

— Не хочеться, щоб їжа охолола, — сказав Редактор відомої щоденної газети.

Тоді Медик подзвонив у дзвінок.

Із присутніх минулого разу на цій вечері були тільки Психолог, Медик і я. Рештою гостей були: Бленк, Редактор, про котрого я щойно згадував; якийсь журналіст і ще один мовчазний, сором’язливий бородань, з яким я не був знайомий і який, здається, за весь вечір не зронив жодного слова. Під час вечері висловлювалися різні здогадки про причину відсутності Мандрівника в Часі, і я напівжартома сказав, що він, можливо, вирушив у подорож у часі. Редактор не зрозумів, щó я маю на увазі, і Психолог почав сухо розповідати про «винахідливий і парадоксальний фокус», свідками якого ми стали тиждень тому. Він був саме на середині оповіді, коли повільно й безшумно почали прочинятися двері, які вели в коридор. Я сидів найближче від них, тому побачив це першим.

— Добридень! — мовив я. — Нарешті!

Двері відчинилися ширше, і на порозі з’явився Мандрівник у Часі. Я скрикнув від подиву.

— Господи! Що сталося?! — вигукнув Медик, який побачив його наступним.

Усі обернулися до дверей.

Мандрівник мав дуже дивний вигляд. Одяг на ньому був брудний і закурений, на рукавах — якісь зелені плями. Скуйовджене волосся здавалося посивілим — не відомо, чи таке враження склалося через бруд і пил, чи волосся справді втратило колір. Обличчя — смертельно бліде, виснажене і викривлене у гримасі страждання, на підборідді виднівся напівзагоєний коричнюватий шрам. Якусь мить Мандрівник постояв у дверях; здавалося, що яскраве світло засліплює його. Потім він увійшов до кімнати, шкутильгаючи, як волоцюга зі збитими ногами. Ми мовчки дивилися на нього, чекаючи, поки він заговорить.

Але він не вимовив ані слова, стомлено підійшов до столу і показав на вино. Редактор налив склянку шампанського і підсунув до нього. Мандрівник у Часі миттєво перехилив її. Здається, вона добре на нього подіяла: він роззирнувся, і на обличчі в нього майнула тінь добре знайомої нам усмішки.

— Що ж із вами сталося, чоловіче? — запитав Медик, але Мандрівник у Часі немовби не чув.

— Не хочу хвилювати вас, — вимовив він тремтячим голосом. — Зі мною все гаразд.