Читати книгу - "Варан"

Він спершу відчув чужу присутність, а потім тільки побачив жінку, що сиділа в півмороку на підлозі недобудованого житла.

– Холодно, – сказав Варан. – Не сиди на землі.

Вона підвелась. Повагавшись, підійшла; за кілька кроків од Варана спустилась на коліна, притулилась до тепленького боку пічки.

– Спасибі, – сказала по довгій паузі.

– За що?

– Ти зробив мені подарунок…

– Брошка? Дрібниця…

– Ні. Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…

Вона затнулась. Притиснулась до пічки обличчям. Пригорнулась. Завмерла.

Варан не знав, що сказати. Було тихо, тільки в пічці потріскували дрова та ще здалеку, з краю поля, долинала протяжна пісня господині. Господиня співала полю про те, що скоро його засіють, зійде новий урожай і життя знову почнеться спочатку. Варан не міг розібрати слів, але смисли пісень старої за стільки днів уже вивчив.

Жінка дивилась на нього з темряви. В очах відбивалося слабке світло вечірнього неба. Він спробував згадати, дивились так на нього коли-небудь чи ні.

Не згадав.

Зрозумів, що слабне. Не може підвестись і піти, як вирішив за хвилину до того. Жінка водила долонею по гладенькому боку новонародженої пічки. Пічка випромінювала тепло, у гарячім повітрі викривлювались, підморгуючи, зорі. Від жінки линула ніжність, якої можна було торкнутись, немов піску чи глини.

– Я розкладатиму вогонь, – повторила вона глухо й глибоко, таким голосом міг би говорити степ, якби він умів говорити. – Це дуже багато. Щодня я розпалюватиму її… У наших краях є повір’я, що подорожник, про якого згадують, має тверду дорогу під ноги. Коли хтось зникає в лісі – кажуть: про нього не пам’ятали. Так от: для тебе не стане лісу. Під кожним деревом буде дорога…

Вона посунулась ближче. Долоні її гладили гаряче каміння.

– Ти обпечешся, – сказав він пошепки, дивлячись на її руки.

– Я вже обпеклась, – вона всміхнулась. – Там, де не сподівалась… А він повернеться й відлупцює мене. Це вже точно.

– Це несправедливо, – сказав Варан повільно. – Адже ми…

Вона зажмурилась. Притиснулась до пічки обличчям:

– Що таке несправедливість… якщо я гублю тебе? Проти цього навіть найстрашніше покарання – дрібничка…

Варан зрозумів, що ніколи не торкався її – навіть випадково. Їхні руки не торкались, коли вона подавала йому кварту води або миску з кашею. Вона не зачіпала його краєм одягу, проходячи мимо. Вона ніколи не сиділа з ним поряд – тільки навпроти.

Він простягнув руку і взяв її за зап’ястя.

Пісня старої на полі урвалась.

Господар із синами й невісткою повернулись раніше, ніж обіцяли – квапились, мабуть. Руда – весела, засмагла – насамперед кинулась обіймати маленьких племінників. Господар із молодшим сином, ледве скинувши тюки, побігли дивитись на Варанову роботу; старший син зупинився навпроти дружини й довго вглядався в її бліде спокійне лице.

Хотів ударити. Дуже хотів; Варан стояв неподалік і знав, що коли чоловік ударить – лиха не минути. Тому що тоді він, Варан, муситиме вдарити теж.

Чоловік утримався. Не тому, що злякався Варана – він його не бачив. Розтиснув кулаки. Кивнув дружині й поплівся розпаковувати тюки.

Варан покликав Тюфу й пішов у степ. І не вертався до вечері.

– Дякую, подорожнику, – примовляв господар, чиє лице взялося зморшками-тріщинками від тягаря невластивої йому усмішки. – Ми думали, мерзнути доведеться… Ну, тепер разом вінце зведемо, дах настелимо, і…

– Я не можу вам допомогти, – сказав Варан. – Я вирушаю завтра.

Господар перестав усміхатись, через що лице його стало молодшим і звичнішим:

– Ідеш? На схід?

– Так.

Господар смикнув шиєю, озирнувся на горби. Закусив губу:

– Спокійно. Бачиш – спокійно… Хоч би ти не розлютив…

– Не бреши собі, – сказав Варан. – Сьогодні спокійно… ти знаєш, що буде завтра?

– Уб’є тебе, – з тугою сказав хазяїн. – Коли мої ходили, їх знаєш що врятувало? Меншого мого боягузтво невитравне. Тільки вогник мигнув – він повалився, і старшого перекинув… і навпочіпки – драла. І повернулись обидва злегка підсмажені, але здорові, бачиш…

– Значить, вони його навіть не бачили?

– Кого? Мага? Куди там… Це ти в нас усю землю обійшов, із магами товаришуєш, пригорщами вогонь черпаєш…

Господар замовк. Задумався. Біля руїн сараю старший його син пошепки розмовляв із матір’ю, вдивлявся в її обличчя, як раніше в обличчя дружини.

– Дякую, що не покинув, поки нас не було, – тихо сказав господар.

– Чого б це? Я ж баб і малих твоїх узявся стерегти…

– …як злодій, – продовжував старий, не слухаючи його. – Він усю дорогу знай правив: повернемося, його вже нема, а моя ходить щаслива. Та б, дурепа, хоч прикинулася, що кохає його… хоч трохи… до тебе – кохала. Уже не знаю як… А може, все тому, що вогнище наше розтріснулося. Не вічне, значить, щастя. Знаєш? – старий раптом обернувся до співрозмовника, в очах його щось змінилося; привиділось Варану чи ні, але на якусь мить господарю захотілось принизити гостя, помститися за шкоду, завдану, хай мимоволі, його сину. – Я от що подумав… Може, той дід, що моїм батькам вогнище розпалив, може, він був просто бродяга? А щастя – випадково… І пощастило нам, і дружин я добрих знайшов для моїх мужиків… І внуки здорові. Старшого віддали ковалю в науку… а вона хоч би спитала, що й як! Її ж сина віддали чужим людям…

– Це несправедливо, – тихо сказав Варан. – Вона вірна твоєму сину.

– Вона його не кохає!

– Ти маєш терези, щоб зважувати її кохання? До чоловіка, до сина? Маєш?

Господар уважно подивився на нього. Труснув головою, мовби прокидаючись:

– Іди… Їжі з собою дамо. Іди… якщо зможеш.

Падав дощ. Добра прикмета. Варан ступав, дозволяючи краплям вільно стікати по скронях і підборіддю. Тюфа бігла поруч, і що далі на схід, то ближче притискалась до хазяїна. Раз або два, зачепивши кудлатим боком, мало не перекинула в траву.

Плями мертвої землі попадалися все частіше, і скоро обходити їх уже не було можливості.

– Тримайся, – Варан поплескав Тюфу по шиї, – воно не страшно, хоч і бридко спершу. Ну, ходімо…

І першим ступив на змертвілу, невловно гидку луку.

Земля тут була м’якіша й посувалась під каблуками. Мене знудить, легкодушно подумав Варан. І путь героя назустріч злосливому магу буде позначений калюжками блювотиння… що не має ніякого значення, бо однаково ніхто не побачить.

Повільно, у такт слабким поривам вітру, похитувались білясті віночки великих квітів. Варан придивився – над квітами роїлись комахи, дрібні, мов пісок. По всьому степу