Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

От гнева господня не поживут вовек, но будет весь в запустение, и всяк ходяЙ сквозе Вавилон подивится и позвиждет над всякою язвою его".

-— Як же це зрозуміти ? — знову спитав Григорій, відчуваючи легку досаду.

Дід Гришака не відповідав, загорнув Біблію і ліг на лежанку.

"І от зроду люди так,—думав Григорій, виходячи з горнички ; — замолоду казяться, горілку лигають і до інших гріхів прикладаються, а під старість, що лютіший замолоду був, то дужче починав за бога ховаї ися. Ось хоч би й дід Гришака. Зуби — як у вовка. Кажуть, замолоду, як прийшов із служби, всі жінки на хуторі від нього плакали, і летючі, і котючі, — всі були його. А зараз.,. Ну, якщо вже

мені, доведеться до старості дожити, я цю хріновийу не читатиму. Я до біблій не охочий".

Григорій повертався від тещі, думаючи про балачку з дідом Гришакою, про таємничі, незрозумілі "речення)) Біблії. Наталя теж ішла мовчки. В цей приїзд вона зустріла чоловіка з надзвичайною суворістю. Видно, чутка про те, як гуляв і плутався з жінками Григорій по хуторах Каргін-ської станиці, дійшла й до— неї. Увечері, в день його приїзду, вона постелила йому в горниці на ліжку, а сама лягла на скрині, вкрившись шубою. Але жодного слова докору не сказала, ні про що не питалася. Ніч промовчав і Григорій, вирішивши, що краще покищо не допитуватись у неї про причини такого небувалого в їх взаєминах холоду ...

Вони йшли мовчки, безлюдою вулицею, чужі один одному більше, ніж будьколи. З півдня віяв теплий ласкавий вітер, на заході купчились густі по весняному білі хмари. Цукрово — блакитні вершини їх, клубочачись, міняли обриси, напливали й громадились над кра§м зазеленілої наддінської гори. Погримував перший грім, і благосно, живущо пахло по хуторі запахом деревних бруньок, що розпускались, прісним чорноземом відталої землі. На синьому розливі Дону ходили білогребенясті хвилі, низовий вітер ніс вологу ба-дьорливу вогкість, терпкий запах зогнилого листя та мокрого дерева. Долішній клин зябі, що лежав на схилі горба плюшово-чорною латкою, парував, струмисте мариво повставало й пливло над горбами наддінських гір, над самісінькою дорогою в захваті заливався жайворонок, тоненько посвистували, перебігаючи дорогу, ховрашки. ї над усім цим світом, що дихав великою плодючістю та повнявою життьотворчих сил, — високе й горде сонце.

На середині хутора, біля містка через ярок, яким ще бігла в Дін з веселим дитячим лепетом весняна нагірна вода, Наталя спинилась. Нахилившись, мовби для того, щоб зав'язати ремінець на чирикові, а насправді, ховаючи від Григорія обличчя, спитала:

305

Тихий Дін

"— Чого ж ти мовчиш*?

— А про що балакати з тобою ?

ПрО ЩО . . . РОЗПОВІВ би, ЯК ПИЯЧИВ ПІД КаргІнСЬКОЮ} як з б... тягався...

~ А ти вясе знадш ?.. — Григорій дістав кисет, став робити Цигарку. Змішаний з тютюном — самосадом, солодко запахтів буркун. Григорій затягся, перепитав: —-Знадш, виходить? Від кого?

— Знаю, якщо кажу. Увесь хутір знад, д від кого почути.

— Ну, а раз знадш, чого ж і розповідати?

Григорій пішов, широко ступаючи. На дерев'яному настилі

містка в прозорій весняній тиші чітко залунали його рідкі кроки та відгуки дрібної ходи Наталі, що поспішала за ним. Від містка Наталя пішла мовчки, витираючи сльози, що набігали часто, а потім, проковтнувши ридання, захлинаючись, спитала:

— Знов до старого берешся?

— Покинь, Наталко!

— Пес проклятий, ненаїдний! За що ж ти мене знов мучиш ?

— Ти б менше брехень слухала.

— Сам же признався!

— Тобі, видно, більш набрехали, ніж справді було. Ну, трохи винен проти тебе... Воно життя, Наталко, винуватить. Увесь час край смерті ходиш, ну, і перелізеш, часом, через борозну...

— Діти в тебе вже он які 1 Як баньками ото не совісно блимати!

— Ха ! Совість ! — Григорій оголив усмішкою кипенні Зуби, засміявся. — Я про неї й думати забув. Яка вже там совість, коли все життя похитнулось. Людей убивадш... Невідомо для чого всю цю кашу... Але ж як тобі сказати ? Не зрозумідш ти! В тобі сама баб'яча лютість зараз горить, а до того ти не додумадшся, що мені серце точить, кров п'д. Я от і до горілки потягся. Нещодавно напад мене вдарив. Серце на якусь мить геть спинилося, і холод пішов

по тілі Л. — Григорій потемнів з лиця, важко витискав із

себе слова: _

— Важко мені, через це й нишпориш, чим би забутись,

чи то горілкою, чи бабою... Ти почекай! Дай мені сказати у мене тут ссе і ссе, пече ввесь час... Неправильний у життя хід і, може, і я в цьому винний.,. Зараз би з червоними треба замиритись і — на кадетів. А як . Хто нас Зведе з радянською владою ? Як нашим спільним кривдам рахунок скласти? Половина козаків за Дінцем, а которі тут зостались — осатаніли, землю під собою гризуть. .. Все в мене, Наталко, помутилось в голові... Ось і твій дід Гри-шаказ Біблії читав і каже, що, мовійв, неправильно ми вчинили, не треба б повставати. Татка твого лаяв.

— Дід — він вже з глузду зсунувся! Тепер твоя черга!

— Ось тільки так ти й можеш міркувати. На інше твій розум не піднесеться...

— Ох, ти б вже мені зуби не замовляв ото ! Напаскудив, обвинуватився, а тепер усе на війну звертаєш. Всі ви отакі! Мало через тебе, чорта, я лиха зазнала ? Та й жаль уже, що тоді не до смерті зарізалась...

— Більш нема про що з тобою балакати. Якщо важко тобі, ти поголоси, — сльоза ваша бабське горе завжди м'яг-чить. А я тобі зараз не утішник. Я так у чужу кров умазався, що у мене вже й жалю ні до кого не зосталось. Дітвору — і ту майже не жалію, а про себе й думки нема. Війна все з мене вичерпала. Я сам собі страшний став.

В душу до мене глянь, а там чорнота, як у порожньому колодязі...

Вони майже дійшли до будинку, коли з сірої хмарки, що набігла, косий і буйний бризнув дощ. Він прибив на дорозі легку куряву, що сонцем пахтіла, заляскав по дахах, війнув свіжиною, трепетним холодком. Григорій розстебнув шинель, однією полою укрив Наталю, що ридма плакала, пригорнув її. Так під весняним різвим дощем вони й на

подвір'я увійшли, тісно пригорнувшись, вкриті однією шинеллю.

Увечері Григорій іагодив у дворі приіюртвача, перевіряв рукава сіялки. П'ятнадцятилітній синок Семена Чугуна, що вивчився ковальського ремесла й лишився з дня повстання єдиним ковалем у Татарському, сяк-так наклав леміш на старенькому мелехівському плузі. Все було приготоване до весняної роботи. Воли вийшли по зимівлі в тілі, удосталь вистачило їм приготованого Пантелеем Прокоповичем сіна.

Вранці Григорій збирався їхати на степ. Іллівна з Докій-кою проти ночі затіяли топити в печі, щоб зварити орачеві до світанку їсти. Григорій думав попрацювати днів п'ять, посіяти собі йггещі, зорати десятин зо дві під баштан та сояшник, а потім викликати із сотні батька, щоб він докінчував посів.

З димаря куреня вився бузковий димок, на подвір'ї бігала зматеріла в дівках Докійка, збираючи сухий хмиз на підпал. Григорій поглядав на її округлений стан, на круті схили грудей, із сумом та досадою думав: "От дівега яка вимахнулась! Летить життя, як баский кінь. Чи давно Докійка була сопливим дівчам; бувало, бігад, а на спині кіски метляються, як мишачі хвостики, а зараз вже он вона, хоч сьогодні заміж. А я вже сивиною побитий, все від мене відходить... Слушно казав дід Гришака : "Майнуло життя, як літній сполох". Тут і так коротко відміряно людині в житті пройти, а тут треба й цього строку позбавлятися. Туди твою мать з такою забавою! Уб'ють, так нехай вже швидше".

До нього підійшла Дарка. Вона надзвичайно швидко оправилась після смерті Петра. Перший час журилася, жовтіла з горя й навіть мовби зістарілась. Та як тільки повіяв весняний вітрець, ледве пригріло сонце, — і смуток Дарчин зник разом із сталим снігом. На довгастих щоках її зацвів тонкий рум'янець, заблищали стьмянілі було очі, в ході з'явилась колишня хистка легкість ... Повернулись до неї і старі звички: знову тонке обіддя брів її вкрилося чорною фарбою, щоки заблищали жировкою; повернулась їй і охота пожартувати, непотрібним словом збентежити Наталю; все частіше на губах її почала з'являтись затуманена сподіванням чогось усмішка... Переможне життя взяло гору.

Вона підійшла до Григорія, стала посміхаючись. П'янкий запах огірочної помади йшов від її гарного обличчя.

— Може, підсобити в чім, Гришуню ?

— Нема в чім підсобляти.

— Ах, Григорій Пантелейович! Які ви до мене, до вдови суворі стали ! Не посміхнетесь і навіть плечиком не ворухнете.

ІЗ

— Йшла б ти куховарити, зубоскала!

— Чи й не потреба!

— Наталі б підсобила. Мишко он біга§ брудніший від грязі.

— Ще чого бракувало! Ви їх родитимете, а мені за вами замивати. Ще б пак! Наталя твоя—як кролиха плодюча. Вона їх тобі нашвиргаз ще штук десять. Такечки я й рук пбзбудусь, обмиваючи всіх їх,

— Годі, годі тобі! Забирайся!

— Григоре Пантелейовичу! Ви зараз на хуторі один козак на всіх. Не проганяйте, дайте хоч здаля поглядіти на ваші чорні звабливі вуси.

Григорій засміявся, відкинув з пітного лоба волосся.

— Ну й зух з тебе! Як з тобою Петро жив... У тебе вже, певне, не зірветься.

— Будьте спокійні! — гордовито потвердила Дарка і, поглядаючи на Григорія грайливими, примруженими очима, 3 удаваним переляком оглянулась на курінь.— Ай, щось мені здалось, ніби Наталя вийшла... До чого вона в тебе ревнива,— неподобно! Сьогодні, як полуднували, глянула я разок на тебе, так вона аж на лиці змінилась. А мені вже вчора молодиці казали: "Що це за права? Козаків немад, а Гринько ваш приїхав на побивку та від жінки й пе відходить. А ми, мовляв, як же повинні жити? Хоч він і вранений, хоч від нього Й цоловинка супроти ко-лишпього зосталось, а ми б і за цю половинку подержались би охоче. Перекажи йому, щоб уночі по хуторі не ходив, а то спіймаймо, лиха він зазнач!" ... Я їм і сказала: "Ні, молодички, Гриша наш тільки по чужих хуторах при-кульгую на коротку ніжку, а дома він за наталчин подол держиться, не відступаючись. Він у нас від недавньої пори святий став" ...

— Ну, й сука ти ! — сміючись, беззлобно сказав Григорій.— У тебе язик — чисто помело !

— Та вже яка ю. А ось Наталя твоя мальована, немазана, а вчора відшила тебе? Так тобі й треба, жеребцеві, не будеш у гречку скакати.

-Ну, ти ось що... Ти йди, Дарко. Ти не.плутайся в чужі справи.

— Я не плутаюсь. Я це до того, що дурна твоя Наталя.