Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Ти така бунтарка, — захоплено сказала одна з них (Моніка).

— Взагалі-то, ні, — уточнила Урсула. — Просто керуюся здоровим глуздом.

Так і було. Вона завжди була розважлива.

*

У коледжі містера Карвера з’ясувалося, що Урсула має дивовижний хист і до друку, і до стенографії, хоча чоловіки, які проводили з нею інтерв’ю на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, — вона їх більше не бачила, — явно вирішили, що добре знання мертвих мов стане їй у більшій пригоді, коли вона відкриватиме й закриватиме шухляди в шафах і ритиметься у морі вицвілих папок. «Цікаву роботу» вона уявляла не так, але завдання бодай займало їй голову, тож наступні десять років вона поступово дерлася вгору службовою драбиною, повільненько, як-то жіноцтво. («Одного дня жінка стане прем’єр-міністром, — сказала Памела. — Може, і за нашого життя»). Тепер в Урсули були підлеглі, які порпалися у вицвілих папках за неї. Мабуть, оце і є прогрес. З 36-го вона працювала на департамент протиповітряної оборони.

— То ти, значить, чуток не знаєш? — спитала Памела.

— Я ж мізерна скво, я тільки чутки і знаю.

— А Моріс не розказує, чим займається, — пробурчала Памела. — Мовляв, не належить говорити, що відбувається у тих «священних стінах». Він так і сказав — «священних стінах». Можна подумати, він кров’ю підписав акт про нерозголошення державних таємниць і лишив свою душу як запоруку.

— Це ми всі робимо, — сказала Урсула і взяла скибочку пирога. — De rigueur, ти ж розумієш. Особисто я підозрюю, що він просто щось там собі рахує.

— І при цьому самовдоволений до чортиків. Війна йому сподобається — влади маса, особистої небезпеки нуль.

— І купи речей, які можна підрахувати.

Вони обидві розсміялися. Урсулі раптом сяйнула думка, що, як на людей над прірвою жахливого конфлікту, вони якісь аж надто радісні.

Вони сиділи у Памелиному саду у Фінчлі, стояв суботній день, на тонкому бамбуковому столику стояло чайне начиння. Вони їли марципановий пиріг із шоколадними кришками — давній рецепт місіс Ґловер, переданий у спадок на клапті паперу з жирними відбитками пальців. Подекуди цей клапоть паперу був прозорий, як брудна шибка.

— Насолоджуйся моментом, — сказала Памела, — бо пирога, мабуть, більше вже не буде, — вона кинула кусник Гайді — нічим не прикметній дворняжці, порятованій із притулку у Баттерсі. — Ти знаєш, що люди тисячами присипляють своїх домашніх тварин?

— Жах.

— Ніби це — не члени сім’ї, — сказала Памела й почухала Гайді потилицю. — Вона значно приємніша, ніж мої хлопчаки. І поводиться краще.

— Як твої евакуйовані?

— Немиті.

Попри свій стан, Памела цілий ранок організовувала на Ілінґ-Бродвей евакуйованих, доки Олів, її свекруха, наглядала за хлопчиками.

— Від тебе було би більше користі, ніж від Моріса, — сказала Урсула. — Якби моя воля, бути тобі прем’єр-міністром. Ти із цим упоралася б значно краще, ніж Чемберлен.

— Що є, то є, — Памела відставила блюдце і взялася за в’язання — щось рожеве й мереживне. — Якщо буде хлопчик, я просто вдам, що це дівчинка.

— А ти не виїздиш? — спитала Урсула. — Ти ж не лишиш хлопців у Лондоні? Ти можеш пожити у Лисячому закуті, навряд чи німці розбомблять сонну лощину.

— З матір’ю жити? Ні за що. Є в мене університетська приятелька, Дженет, донька вікарія — втім це, мабуть, не має значення. Їй по бабусі лишилася хатка у Йоркширі, Гаттон-ле-Гоул, цятка на карті, щось таке. Вона збирається туди зі своїми двома малими й запрошує мене з моїми трьома, — Памела народила Найджела, Ендрю та Крістофера одного за одним. Материнством вона займалася на широку ногу. — Та й Гайді там сподобається. Дика природа, ані електрики, ані водогону. Хлопцям там буде добре, гасатимуть як дикуни. А то складно бути дикуном у Фінчлі.

— Комусь і це вдається, — зауважила Урсула.

*

— І як там твій «знайомий»? — спитала Памела. — «Знайомий із Адміралтейства»?

— Ти можеш називати його на ім’я, — сказала Урсула, струшуючи кришки пирога зі спідниці. — У квітів вух немає.

— У ці дні нема знаття. То як, він щось казав?

Урсулині стосунки з Крайтоном — «Знайомим із Адміралтейства» — тривали вже рік (вона вела лік від Мюнхена). Вони познайомилися на зборах кількох департаментів. Він був на п’ятнадцять років старший за Урсулу і доволі імпозантний. Було в ньому щось хиже, на чому не позначився ані шлюб із прагматичною Мойрою, ані виводок із трьох доньок у приватній школі. «Я їх ніколи не полишу», — сповістив він після того, як вони вперше кохалися у його мінімалістично умебльованому «укритті про всяк випадок».

— Я й не прошу, — сказала Урсула, хоча, на її думку, ця декларація намірів виглядала б шляхетніше, якби передувала акту, а не стала його епілогом.

«Укриття» (Урсула підозрювала, що вона — не перша жінка, яку Крайтон туди запрошував) — це надана Адміралтейством квартирка, де він зупинявся в ті ночі, коли лишався у місті, а не «мандрував» до Мойри й доньок у Ворґейт. На квартиру мали право й інші співробітники, і коли вона була зайнята, Крайтон «мандрував» до Урсулиної оселі на Арґайл-роуд, де вони проводили довгі вечори на її вузькому ліжку (він по-моряцьки практично ставився до обмеженого простору) чи на дивані за «тілесними втіхами», як він це називав, а тоді «волікся» назад до Беркшира. Будь-яка сухопутна мандрівка, навіть якщо йшлося про кілька зупинок на метро, набувала у вустах Крайтона рис експедиції. У душі він був моряк, Урсулі завжди здавалося, що він краще катався би на байдарці, ніж пробирався суходолом. Якось вони зняли човник, допливли до острова Манкі і влаштували пікнік над водою.

— Як нормальна пара, — сказав він, ніби вибачався.

— Це любов, — скептично підсумувала Памела.

— Він мені подобається.

— А мені подобається чолов’яга, який доставляє продукти. Але ліжко я з ним не ділю.

— Будь певна, він для мене значить більше, ніж той твій продавець, — вони майже посварилися. Урсула спробувала заступитися за Крайтона: — Він не зелений юнак. Він зріла особистість, ціла, вже... готова. Розумієш?

— Готова й одружена, — пробурчала Памела, яка останнім часом стала сварлива. А тоді здивовано придивилася до сестри: — А в тебе серце калатає частіше, коли