Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Може, трошки, — милосердно погодилася Урсула, щоб уникнути сварки: вона підозрювала, що так і не зможе пояснити Памелі адюльтер. — Хто би міг подумати, що із цілого нашого сімейства саме ти виявишся найбільшим романтиком?

— О ні, ці лаври належать Тедді. Я просто певна, що наше суспільство тримається на такому собі цементі, особливо зараз, і зокрема на інституті шлюбу.

— У цементі немає нічого романтичного.

— Насправді я тобою захоплююся, — уточнила Памела. — Ти самостійна жінка. Ти йдеш проти течії тощо. Я просто не хочу, щоб тобі завдали болю.

— Повір, я теж. Мир?

— Мир, — радо погодилася Памела і розсміялася. — Моє життя було б таке нудне без твоїх солоних історій із передової. Твоє любовне життя, чи як там ти його називаєш, дарує мені багато замісної втіхи.

У їхній вилазці на острів Манкі не було нічого солоного: вони порядно розсілися на картатому пледі, поїли холодної курки, попили теплого червоного вина. «Де грає Іппокрена огнецвітно», — протягнула Урсула, на що Крайтон розсміявся і сказав:

— Від цього підозріло відгонить літературщиною. У мене в душі нічого поетичного, ти так і знай.

— Так і знаю.

Але з Крайтоном така штука, що в нього завжди було друге дно, яке він нікому не показував. Якось вона почула, що в бюро його прозвали «сфінксом» — і справді, він створював репутацію таємничості, що натякала на незвідані глибини й приховані таємниці — може, дитячі кривди, може, якусь приголомшливу одержимість. Його оповиває таїна, — подумала вона, облуплюючи зварене на твердо яйце і вмочаючи його в сіль у згорточку паперу. Хто спакував їм їжу? Не сам же Крайтон? Тільки б не Мойра, Боже збав.

Таємна природа їхніх стосунків ятрила йому сумління. Вона вносила пригоди у його нуднувате життя, — так він їй і сказав. Він брав участь у Ютландській морській битві під Джелліко, «багато бачив», а тепер «просто собі папірці тягає». Він казав, що йому неспокійно.

— Ти зараз або зізнаєшся в коханні, — сказала Урсула, — або скажеш, що все завершено.

Фрукти вони також привезли: персики у гніздечку із серветок.

— Я перебуваю у хисткій рівновазі, — сказав він із печальною усмішкою. — То туди коливаюся, то сюди.

Урсула розсміялася, це йому геть не пасувало.

Він заходився розповідати їй про Мойру, щось про життя на селі й завзяту працю в комітетах, і Урсула в якусь мить перестала слухати — її більше цікавив щойно знайдений кекс, явно поцуплений із кухні десь у надрах Адміралтейства. («Про нас там добре дбають», — сказав він. Він точно як Моріс, — подумала вона. Привілеї чоловіків при владі, неприступні іншим).

Якби Урсулині старші колеги жіночої статі провідали про інтрижку, то вони руки заламували б, особливо якби взнали, з ким саме вона закрутила роман (Крайтон був доволі високопоставлений). Урсула дуже-дуже добре вміла зберігати таємниці.

— Репутація особи розсудливої вам передує, міс Тодд, — сказав Крайтон, коли їх представили.

— От лихо, — сказала Урсула, — це звучить так, ніби я зануда.

— Навпаки, цікава. Із вас, підозрюю, вийшла б добра шпигунка.

*

— А як Моріс? Сам, як такий? — спитала Урсула.

— Моріс «як такий» дуже добре, себто він такий, як є, і ніколи не зміниться.

— А мене у Суррей на недільний обід ніхто не запрошує.

— Вважай, що це тобі пощастило.

— Я його майже не бачу. Наче ми й не працюємо в одному міністерстві. Він у нас крокує вищими ешелонами...

— У священних стінах.

— У священних стінах, точно. А я сновигаю бункерами.

— Ти справді працюєш у бункері?

— Власне, наше приміщення над землею. У Південному Кенсінгтоні, перед Геологічним музеєм. А Моріс — тому кабінет у Вайтголлі миліший, ніж наш бойовий командний пункт.

Коли вона подавалася на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, Урсула думала, що Моріс закине за неї слівце, а він почав надувати щоки про непотизм, мовляв, він має бути понад підозрами, «Цезарева дружина тощо».

— Себто Моріс у цій метафорі Цезар, а не Цезарева дружина? — уточнила Памела.

— Не підкидай мені таких ідей, — розсміялася Урсула. — Ти тільки уяви Моріса жінкою.

— Як римлянкою, то й нічого. Йому пасувало б. Як там звали Коріоланову мати?

— Волумнія.

— Ось, геть забула: Моріс запросив на ланч ще й свого приятеля. Вони познайомилися в Оксфорді, такий дебелий американець. Пам’ятаєш?

— Точно! — Урсула завагалася, ім’я вислизало. — Чорт, як же його звали... щось таке американське. Він спробував мене поцілувати на моє шістнадцятиліття.

— От свиня! — розсміялася Памела. — А мені ти не розказувала.

— Не такого чекаєш від першого поцілунку. Він на мене накинувся, як регбіст. От ведмідь, — Урсула реготнула. — А я, здається, вразила його гордість — чи, може, і не тільки гордість.

— Гобі, — підказала Памела. — Тільки тепер він зветься Говард — Говард С. Лендсдаун 111, як на те пішло.

— Гобі... — протягнула Урсула. — Геть про нього забула. І що він зараз поробляє?

— Щось дипломатичне. Ще більше таємності наганяє, ніж наш Моріс. Працює при міністерстві, молиться на Кеннеді. Мені здається, Гобі взагалі-то шанує того їхнього Адольфа.

— Та й Моріс не від того, якби Адольф не був аж настільки іноземцем. Я якось бачила його на зборах союзу фашистів.

— Моріса? Та ні за що! Може, він шпигував — я легко можу його уявити провокатором. А тебе туди як занесло?

— Ти ж розумієш, шпигувала, як і Моріс. Ні, насправді просто випадково проходила.

— Один чайник чаю — а стільки несподіваних відкриттів. На що ще чекати? Може, заварити ще чаю?

— Та, мабуть, годі, — розсміялася Урсула.

Памела зітхнула.

— Шкода, правда?

— Що, Гарольда?

— Бідаха, він муситиме тут лишитися. Не призиватимуть же лікарів із лікарень? Вони й тут знадобляться, якщо нас почнуть бомбити і труїти газом. А нас справді бомбитимуть і труїтимуть газом, ти ж розумієш?

— Так, звісно, — сказала Урсула так мимохіть, мовби вони про погоду говорили.

— Просто жах, — Памела знову зітхнула, відклала спиці й витягла руки над головою. — Такий день гарний. Складно повірити, що це, мабуть, останній звичайний день за довгий-довгий час.

Урсула мала йти у відпустку з понеділка. Вона напланувала на тиждень лінивих вилазок