Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

— Ти таки не втрималася, щоб не підглянути, — гмикнув він, підходячи до мене і беручи в руки шорти. Блокнот висковзнув із кишені та упав на землю. Я помітила, що він насупився, коли це побачив.

— Подумаєш, що я, роздягнених чоловіків не бачила, — сказала вдавано-байдуже.

— Коли ти намагаєшся прикидатися хуліганкою, це тобі не личить, — парирував Макс, надягаючи футболку.

У цю мить я знову зиркнула на нього і побачила на його спині, поряд з лівою лопаткою, дивний шрам.

— Що це в тебе? Ти був поранений?

 — Так, невелике нагадування про війну, — коротко відповів Макс. Він явно був невдоволений чимось, уже не жартував, і, здавалося, думки його витали десь далеко.

Якби це був фільм або любовний роман, то ось тут, у цьому місці сюжету, певно, мав би відбутися наш перший поцілунок. Але стоп, з чого це я взяла, що між нами  неодмінно має зав'язатися роман? Від того, що він мій шеф, а я його підлегла? Чи просто через те, що, побачивши симпатичного, ще й напівроздягненого чоловіка, я відчула якийсь потяг до нього? Я ніколи не була поведеною на сексі та усіляких мачо, якщо чесно, для мене, окрім Юри, і не існувало інших чоловіків. Навіть тоді, коли мої почуття вже змінилися з любові на щось зовсім протилежне…

Що це зі мною? Може, наближається криза середнього віку? У голову лізе різна дурня, тільки і всього!

Я встала й почала обтрушувати одяг від піску. І  раптом почула, що Макс стоїть за моєю спиною, а його руки зібрали моє волосся і відвели вбік. Мене немов струмом прошило від цього легкого доторку.

Але його цілковито спокійний голос розвіяв миттєве запаморочення.

 — У тебе спина згоріла, — він пошукав у кишені і дістав тюбик сонцезахисного крему. — Тримай, дарую.

 — Який ти щедрий, — дещо іронічно мовила я. Проте крем узяла, бо й справді мала клопіт зі своєю білою шкірою, яка на сонці постійно червоніла та вкривалася пухирями. А з якісною косметикою тут було так само сутужно, як і з кавою. — Ти, Максе, прямо  підпільний мільйонер. усі дефіцитні товари в тебе в наявності…

 — Не думай, що це за красиві очі, — підіграв він мені, знову повертаючись до свого жартівливого тону. — Мусиш відпрацювати подарунок…

 — І як саме?

 — Я тебе відвезу додому, сьогодні можеш бути вільна. Але на завтра сядеш і напишеш підводку до знятого сьогодні сюжету. Щоб ми його завтра змонтували і озвучили. О’кей?

 — Та без питань…

Коли ми вже під’їхали до мого будинку, я відчула деякий жаль через те, що наша поїздка завершилася. Я б воліла ще трохи побути в його компанії, адже  поруч із Максом я почувалася легко і впевнено, а от коли залишалася одна…

Мені не хотілося повертатися у порожню квартиру, до всіх речей, що нагадували про моїх родичів. До телефону, який міг подзвонити в найнесподіваніший момент і  налякати мовчанням у слухавці. До тиші, котра панувала уночі в порожньому будинку, і до страшних, реалістичних снів, після яких важко відрізнити фантазії своєї підсвідомості від того, що діється насправді…

 — Пообіцяй, що не будеш більше боятися, — раптом сказав Макс. — Насправді нічого страшного немає. Все це тільки плід твоєї уяви.

 — Ти про що? —  я добре розуміла, що він має на увазі, проте воліла перепитати.

 — Про ці вбивства, страшні сни і чудернацькі телефонні дзвінки. Не накручуй себе, розслабся, візьми якусь гарну книгу почитай, або подивися фільм. Сьогодні будуть “Звіяні вітром”, ти любиш цю історію?

 — Так, — кивнула я.

 — Отож, пройдися по своїй квартирі і повикидай усе, що тебе тривожить або навіває неприємні спогади. Тільки телефон залиш, будь ласка. Якщо буде сумно, можеш мене набрати. У мене дуже простий номер, легко запам’ятати — 5-44-44. П’ятірка і чотири четвірки. У тебе є визначник номера?

 — Є.

 — Отож, набереш мене, а потім я до тебе буду дзвонити. Коли ж побачиш чужий номер — просто не бери слухавки. Домовились?

 — Так, дякую, — мені справді стало трішечки спокійніше. Добре, як є хтось, хто може дати отакі  прості, але підбадьорюючі вказівки.

 — Ну, тоді до завтра. Не забудь про те, що маєш зробити свою частину роботи. Я поїхав…

 — Максе, чекай…

 — Що таке? — він знову глянув на мене якось дивно.

 — А звідки ти це все знаєш? Про речі, які не можеш бачити… І цей телефон..

 — О господи,  — зітхнув він, — дівчинко, ти думаєш, що ти тут одна така унікальна? Я сам через усе це пройшов три роки тому. Ну все, мені пора. Кремом користуватися не забудь.

Він востаннє мені підморгнув, сів на свій мотоцикл і за мить зник з очей. А я якийсь час стояла і дивилася йому вслід. Знову з’явилося те дивне відчуття, що я вже його зустрічала. Чи когось дуже схожого на нього… Не тут і не тепер. 

Може, зовсім у іншому житті...